Історія одного кохання...

 Цікава сторінка з життя
        Лесі Українки
 "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами...Легкий, тонкий аромат - ніби нагадування про якусь любу мрію минулого. І ніщо тепер так не ранить моє серце, як ці пахощі; тонко, легко та невідступно нагадують вони мені про те, що віщим голосом говорить моє серце і чому вірити я не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Чи можливо, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя?"                                                      

  Ця історія догорала понад сто років тому в Мінську. Була весна. Він помирав у неї на руках, а вона, мабуть, тільки тоді усвідомлювала, що їй дано помирати (не жити!) поруч із ним. Інакше й не народилися, напевно, її прекрасні вірші…

  Леся Українка і Сергій Мержинський познайомилися у 1897 році в Криму. «Друг моїх ідей» – називала вона його, кажучи завжди «дружба», а не «кохання» про ці стосунки. Згодом він гостював у її сім’ї, і там відбулося її освідчення, та у відповідь пролунало  його «ні». Але… абсолютно нічого не змінюється у їхніх стосунках, кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей… Сергій Мержинський турботливо і по-діловому ставиться до всього, що написано і сказано Лесею – у Мінську він клопочеться про постановку її драми «Блакитна троянда», знайомить Лесю з цвітом тодішньої мінської інтелігенції, допомагає опублікувати в журналі «Жизнь» кілька публіцистичних і літературознавчих статей . Про те, що відбувається між ними у ці два роки, вона говорить у віршах. Справжню суть і глибину своїх почуттів Леся вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка вмираючого Сергія поему «Одержима».

  А що ми знаємо про долю цього чоловіка?  У 1901 році він помирав від невиліковного на той час туберкульозу (а хвороба у них була одна на двох!).

У Мінськ до Лесі в ту останню, прощальну ніч приїхали її родичі, без неї в Україні відзначили спочатку 25-річчя літературної діяльності її матері, поетеси Олени Пчілки, згодом -  Лесине 30-річчя. Вона мовчки перебувала поруч із  Мержинським: «Ми навіть нечасто з ним розмовляємо, він лише просить, щоб його не залишали самого, але, звісно, про це просити не треба…»

    Умираючи в Лесі на руках, Сергій шепоче своє останнє прохання: попіклуватися про долю жінки, яку він кохав. Леся чекала слова освідчення, а вони були адресовані іншій…

                            Більше цікавих фактів про Лесю Українку тут 

Вибір:ти чи Ви

                      Ніщо не коштує нам так дешево

           і не цінується нами так дорого, як ввічливість.

                                                                    Сервантес

   Оскільки до однієї людини можна сказати і ти, і Ви, то мовець опиняється перед вибором,  який  не завжди легко зробити.

 Отож, у практиці живого спілкування прийнято вдаватися до пошанної множини Ви при звертанні до співрозмовника, якщо він малознайомий, старший за віком, посадою. Цим підкреслюється наша повага.  Ти виражає близькі стосунки між людьми. Воно передає повагу, що виникла на основі дружби, товариськості чи кохання. Через ти спілкуються між собою товариші, колеги, співробітники, друзі, брати і сестри, подружжя. Тут же, як правило, виникає запитання: як повинні звертатися діти до своїх батьків? Мовний етикет узаконив обидві форми звертання — на ти і на Ви. Справа не у формі звертання, а в людських стосунках. До того ж не треба забувати, що звертання дитини до батьків зі словами "мамо" і "тату (батьку)" само собою вже ввічливе. Тому суперечка про те, як краще дітям говорити до батьків: на Ви чи на ти  безпідставна. Потворно звучить інше, зокрема те, що іноді діти називають своїх батьків предками або дозволяють собі звертатися до них на ім’я . Неподобством вважається, що і батьки називають своїх дітей пацанами, шибайголовами.Окремі дослідники вважають, що все ж таки вживання у взаєминах між близькими родичами пошанного Ви містить у собі елемент відчуженості.

   Чи дозволяє мовний етикет переходити з Ви на ти? Так, дозволяє. Наприклад, на роботу в колектив прийшов новий працівник. Він з усіма на Ви, з ним теж. Але з часом він зблизиться з колегами. З тим, з ким у нього складаються особливо дружні стосунки, захочеться перейти на ти. Проте варто мати на увазі, що ініціатива переходу на ти має належати старшому товаришеві (за віком чи посадою), а не молодшому чи підлеглому. У стосунках між жінкою і чоловіком ( юнаком і дівчиною) це право належить тільки жінці (дівчині). До чужих дітей дорослі звертаються на ти до шістнадцяти років. А після одержання паспорта переходимо на Ви. Правда, юнак чи дівчина можуть попросити, щоб старші говорили їм ти, але самі до старших продовжують звертатися через пошанне Ви. Той, хто переходить на ти, показує свою низьку культуру. Грубо звучить, коли конкретну людину називають він(вона). Зовсім безтактно, коли чоловік називає свою дружину моя стара, а дружина чоловіка — мій старий. У мовному етикеті немає дрібниць. Тут усе має значення. Будьмо гідними представниками своєї нації!

Прости...

" Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне..."

  Великий піст — це час покаяння та очищення. Покаянням виправдався митар, отримала пробачення грішниця, покаяння відчинило розсудливому розбійнику райські двері, покаянням апостол Петро, який відрікся від Спасителя світу, був відновлений у апостольській гідності.

Істинному покаянню передує, згідно зі вченням церкви, одна необхідна умова — прощення образ і примирення. 

У кожного з нас по-своєму будуються стосунки з людьми. Про декого з ближніх ми думаємо: «До чого ж важка для мене ця особа, випадково (а насправді, Промислом Божим) поставлена біля мене». А хтось так само думає про нас. Але як би там не було, ми йдемо всі разом, а тому зобов’язані триматися один одного, повинні розуміти кожного і допомагати ближньому.

Вступаючи в період Великого посту, спробуймо бути терплячими,  а якщо вистачить на те сил, то і добрими супутниками. Чим ближче ми підходимо до Царства Небесного, тим більше наближаємося до Живого Бога та один до одного. Таким чином, унеможливлюються наші байдужість і злопам’ятство. Тільки той, хто любить іншого, виконує закони Христові. «Якщо Ви, — говориться у Святому Письмі, — прощатимете людям їхні провини, то і Вам простить Отець Небесний, а якщо не прощатимете людям провин їх, то і Отець не пробачить Вам провин ». 

    

Є сонце в житті !

      22 лютого - 135 років із дня народження західноукраїнського письменника, літературного критика, педагога, перекладача

 Його прозова спадщина  мало відома сучасно­му українському читачеві. Водночас його твір «Поза межами болю», уперше виданий у Відні 1921 року німецькою мовою, приніс йому світове визнання. Він же своєю безкомпромісною життєвою позицією не вписувався в галицьке мистецьке оточення 1920—1930 років, не приставав до жодного з угруповань, як писав один із сучасних його шанувальників, зовсім «не вмів блудити словом», чим грішила тоді більшість. Осип Турянський зізнавався, що ніби спостерігав за виром життя, диким танком «людських пристрастей і душевного озвірін­ня», постійно відчував себе «чужим, самітним, сиротою між людьми». 

Народився Осип Турянський 22 лютого 1880 року в селі Оглядів  Радехівського району на Львівщині в багатодітній селянській родині. Лише через особливі здібності Осипа віддали до початкової школи в рідному селі. Надалі його підтримав учитель — і хлопець опинився у Львівській українській гімназії, після закінчення якої вступив на філософський факультет Віденського університету. Велична, архітектурно багата столиця тодішньої Австрійської імперії справила на юнака неабияке вражен­ня — у нього наче крила виросли. Тут  бере активну участь у сту­дентському гуртку української молоді, починає писати художні твори — опо­відання, нариси, статті.  Серйозн­о займається й наукою — захищає докторську дисертацію з теми «Голосний «е» в українській мові». Після закінчення навчання йому насилу вдалося влаштуватися викладачем мови й літератури в Перемишлянську українську гімназію. 

Восени 1914 року О. Турянського мобілізували до австрійської армії, одразу ж відправили на австро-сербський фронт. Він близько бачив пекло війни. Але найстрашніше було ще попереду — сербський полон. Узимку 1915 року разом із іншими 60-ма тисячами австрійських полонених вояків його відправлено етапом через Албанські гори. Це був жорстокий шлях смерті — від голоду й холоду гинули й самі сербські конвоїри. Лише 15 тисяч полонених вижили. Серед них і письменник, який ішов цим жахливим шляхом в групі з сімома іншими вояками. Очевидно, йому судилося вижити, щоб розповісти світові про той аморальний, антигуманний злочин. Це трапилось у дивовижний спосіб.

Сербські лікарі серед семи замерз­лих полонених несподівано помітили якісь слабенькі порухи. Людину повертали до життя, помістивши в холодну воду — такий кардинальний спосіб запропонував лікар-українець Василь Романишин. Так полоненого доктора філософії Осипа Турянського врятували від смерті. Однак пережите в зимових горах йому не даватиме спокою. 

У передмові до віденського видання повісті «Поза межами болю» О. Турянський зізнавався: «Тіні моїх товаришів являються мені у сні й наяву… Моя душа відривається від життя, як осінній по­жовкли­й листок від дерева, й лине далеко, далеко до моїх товаришів… І згадую незабутнього товариша Василя Романишина. Друже мій! І ти вже не живеш… Ні, я не можу, я не смію мовчати».

У 1918 році Австро-Угорська імперія розпалася, й письменник нарешті зміг виїхати до Відня. Тут якийсь час викладає в університеті порівняльне право та понад усе мріє повернутися на рідну землю. Там же, у Відні, 1921 року виходить друком його повість «Поза межами болю», яка одразу отримала досить широкий розголос: читачі пишуть йому зворушливі листи, викладачі розповідають про неї на лекціях, у пресі з’являється чимало схвальних відгуків.

До Галичини Осипові Турянському вдалос­я повернутися лише в 1923 році. У Рогатині бере участь в організації видавництва «Журавлі», де було надруковано кілька його творів. Працює у приватних українських та польських навчальних закладах Яворова, Дрогобича, Рогатина — директором, викладачем іноземних мов (французької, німецької, латини). В останні роки — у польській державній школі Львова.

Повернувшись у рідні краї уславленим автором повісті «Поза межами болю», письменник намагається працювати й далі, шукає нових способів виразити наболіле. Проте укладає лише невеличку книжечку «Бороть­ба за великість» (1926) із двох давніх гумористично-сатиричних опо­відань.

У цей час Осип Турянський активно займався й художнім перекладом, бо ж добре знав кілька іноземних мов. Наприклад, відомі його переклади угорського поета Шандора Петефі, які він друкував у журналі «Нові дні». Сам він також писав оригінальні поезії. Його перу належать і літературно-критичні статті, зокрема про «Слово о полку Ігоревім», яким він захоплювався.

Свої твори він іноді підписував псевдонімами Іван Думка або І. Думка.

1933 року вийшла друком вільна обробка різдвяної легенди «Як люди приймали Христа». Тоді ж  з’явився і роман «Син землі», на який автор покладав великі сподівання. Це був текст зовсім іншого стильового ґатунку, ніж повість «Поза межами болю». Однак у тодішню західноукраїнську прозу вписався органічно й вагомо, хоча його й не помітили сучасники.

 Помер він 28 березня 1933 року. Його скромно поховали на Личаківському цвинтарі у Львові.Невдовзі заросла стежка до його могил­и, а згодом сліди її загубилися, як і сліди цього митця в історії української літератури. Лише в 1968 році Степа­н Пінчук уперше після довгого забуття розповів про його незвичайне життя і творчість. 1987-го з ініціативи Романа Федоріва за допомогою молодих ентузіастів удалося розшукати й упорядкувати могилу Осипа Турянського. І нині залишається актуальною думка Р. Федоріва: «Ми винні перед ним. Час винен перед ним. Розгорнім сьогодні його повість, вчитаймося у неї, переймімся її болем, смутком і надією — і подивуймося, як ми жили стільки літ без цієї пекучої сповіді про «дорогу смерті», на якій лунав протест проти війни. Він вірив у нас. Він писав, що є у житті сонце!"

Шановні мої читачі, прочитавши повість, Ви також переконаєтесь, що все-таки "Є У ЖИТТІ СОНЦЕ!"

Раби -  це нація, котра не має Слова,
Тому й не зможе захистить себе.
                            О. Пахльовська

  Уже вкотре, після незліченних жертв і втрат, піднімається з колін народ України. Фізично почетвертований, наполовину манкуртизований, поголовно зневажений - він здіймається на повен зріст, щоб знову оголосити на весь світ: "ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!"

  "ЩЕ НЕ ВМЕРЛА І НЕ ВМРЕ!" Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жива наша пісня, наша історія, наша єдність.

   Бо наша мова - це наша релігія, наша держава, наша минувшина, наша надія, наше майбутнє.

  Бо наша мова - це ми, українці, - чесний, добрий, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, там, де була колиска індоєвропейських народів. 

  Отож, не лише клянімося в любові до рідної мови, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її(В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький "Мова і нація").

    Вбивали , терзали , шматували рідну мову, та не знищили – звучить, гримить знову і знову. Вона чиста, як криниця, милозвучна, як пташиний спів, свята, як Божий дар.

  Але сум бере від того, чому українці добровільно розмовляють мовою тих, хто століттями прагнув нашого знищення, хто люто нас ненавидів, ставився із презирством, хто вбивав або спричинив убивства мільйонів наших людей, хто відібрав нашу історію, сфальшивив, сплюндрував її? Чому в нас, українців, бракує самоповаги, почуття власної гідності?! Чому через двадцять чотири  роки після проголошення незалежності багато хто продовжує думати, що немає значення, якою мовою говорити? Мовляв, це все одно. Ні, не може бути однаково, якою мовою розмовляють в Україні. Чому? Та тому, що для людей є нормальним явищем  - спілкуватися своєю рідною мовою. Полякові не все одно — і він говорить польською, французові — не все одно — він говорить французькою. Чи знайдеться в Росії хоч одна особа, якій було би все одно, і тому вона натомість російської  обрала би якусь іншу? Тому звертаюся до цієї когорти словами із Біблії: "Пізнайте істину - і вона порятує вас".

  Пам'ятаймо: мова - запорука існування народу. Захищаючи рідну мову, ми захищаємо свій народ, його гідність, право на майбутнє. Не ухиляймося від цієї боротьби!

Український Гомер ХХ століття

20 лютого - 110 років із дня народження  Уласа Самчука,українського письменника, журналіста, редактора, члена уряду УНР у вигнанні, одного із засновників літературних організацій МУР та "Слово"

  Народився 20 лютого 1905р. в селі Дермань на Рівненщині. Навчався у Вроцлавському університеті. Пізніше переїхав до Чехії, де продовжив освіту в Українському вільному університеті в Празі. Перше оповідання У. Самчука «На старих стежках» видруковане у варшавському часописі «Наша бесіда» 1926 року, а з кінця    20-х років він уже активно співпрацює з українськими літературно-художніми виданнями. Трагедія голодомору 1932 — 1933 pp. в Україні стала тематичною основою його роману «Марія» (1933). У 1932p. написаний також політично загострений твір «Кулак», в якому автор показує абсурдність насильницької колективізації. Одним із визначних досягнень української літератури стала трилогія У. Самчука «Волинь» (1928 — 1937) — розлоге епічне полотно, яке показує буття українського селянина в добу воєн та революцій. Головний персонаж через усі життєві катаклізми проносить віру в незнищенність народу. Героїчна історія Закарпатської України відображена в патріотичному романі «Гори говорять» (1936). У роки німецької окупації письменник продовжує культурно-просвітницьку роботу на посаді редактора газети «Волинь». Проте вже у 1943 p. він був заарештований  за свої націоналістичні переконання. У післявоєнний час письменник переїздить до Канади, де публікує перший том трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) (другий роман «Темнота» побачив світ 1957 року, третій -  «Втеча від себе»,1982р.). Про боротьбу УПА на Волині розповідає роман "Чого не гоїть огонь"(1959) .У. Самчук відомий також як автор спогадів: «На білому коні» (1955),   «На коні вороному» (1975), «Плянета Ді-Пі» (1979), "Нарід чи чернь"(стаття).

Мовленнєві звички

   

Чи вживати "по батькові"?

                                                    Інородне, невластиве українському етикету

                                                звертання по батькові, бо принижує жінку-матір.

                                             А в українців це не прийнято робити, якщо вже

                                                           називати батька, то треба не забувати й про матір,                                                             тобто казати, наприклад, "донька Романа та Анни".

                                                     М. Стельмахович, знавець української етнопедагогіки

    Уже за радянської влади Юрій Яновський писав до Миколи Хвильового: "Дорогий товаришу Миколо(не вживаю отчества, бо воно в українців чуже й недоцільне.Воно повелося з часів Петра І, коли він почав дружити з гетьманами)". Остап Вишня іронічно пропонував для тих, хто має труднощі зі сприйняттям України, назву "Ой не ходи, Грицю,  на вечорниці" перекласти : "Не ходили бы вы, Григорий Иванович, на танцевальные вечера". Але згодом за такі слова звинувачували у підриві "дружби народів". Тому тільки у вузькому колі українські інтелектуали саркастично посміювалися з настирливого вживання ініціалів.

   З унезалежненням України це питання відновилося. Українознавці схиляються до думки, що така форма звертання під впливом російського мовлення набула поширення спочатку на Лівобережжі, а потім була розповсюджена на інших територіях. В Україні ж поширена традиція: називаючи людину, уникати слова, що означає ім'я по батькові. Наприклад, Василь Петренко, Марія Онищенко. Що ж до ділових паперів,  то тут продовжують діяти радянсько-російські правила. Не змінюється ситуація й у розмовному мовленні, а , навпаки, вживаються форми тільки по батькові(поклич-но Петровича; як справи, Олексіївно?) Таке слововживання дивує іноземців.

 Сьогодні в українському  мовленні поновлюється звертання за моделями"пан(пані)+ім'я або прізвище"(пане Романе, пані Ковальчук, пане професоре). В усному мовленні інколи можна почути таке: шановна пані Світлано Сергіївно. Поєднувати ці моделі не прийнято.

  Мовленнєві звички живучі, однак потрібно старатися удосконалювати своє мовлення та дотримуватись українського етикету.