Проби юного пера

         
        

                                      

                                                   

   

                                      Пилипців Ольга, випускниця 2021 року,

                                 студентка І курсу Львівської медичної академії

                                 імені А. Крупинського

                            💜💜💜

  Такі вони..реалії війни...реалії доволі сумні...

 Українець переживає зараз те,

 Що росіянин бачить у страшному сні...

 Біль, тривога, невідомість                            

 Заполонили всіх свідомість...

 Ця небачена кількість смертей...

 Про наших героїв написано сотні статей...

 Вони доволі швидко відчули подих смерті,

 Проживши не усе своє дароване життя...

 І, в принципі, будучи відверті,

Вони померли за мету,        

Метою було світле майбуття...

Вони майбутнє не застали,

 Вони застали смерть заради нас...

 Померли за тих, хто сидить у підвалі,

 Забувши про радість весняних окрас...

 Вони більш не зустрінуть світанку,

Не потішаться заходом сонця,

Запахом після грози...

 Але ми пам'ятатимемо їх до останку,

 Адже вони— ГЕРОЇ НАЗАВЖДИ!..

                                                                           💜💜💜

  Осінь....час, аби відкласти омріяні тріпи...

 Час, аби переглядати під коциком улюблені кліпи..

Час відпочинку від спеки і гроз...

Час, який відтепер уже сіє мороз...

Час для книжок із чаєм в руках...

Час суперечок в своїх же думках...

Час, що зробив усі квіти всохлими...

 Час, який каже: «пора ставати дорослими»...

                                    💜💜💜

   В його обіймах я була б щаслива,

  Такі б думки крутились в голові...

   Він уособлює в собі ту силу,

  Яка б зводила з розуму усіх...

 Ці очі...очі доброти...і колір неба...

 А посмішка...це просто позитив...

Я дуже хочу бути біля тебе

 І мрію, щоби поруч залишився ти

.                                                                  💜💜💜 

Чомусь так важко часом зрозуміти...

Чому усі дівчата і жінки так до нестями полюбляють квіти...

Чому від алкоголю іноді доводиться п'яніти...

Чому людина не отримує того, що вже давно стомилася хотіти....

У нас в житті аж забагато тих «чому»

І відповіді на них і досі невідомі....

Саме тому людина, забувши про всі ризики й страхи,

Так мріє розпустити крила невагомі...

 

Стефанишин Ярина, учениця 11 класу

Війна…

І скільки вже ти забрала?

Ту дівчину зі Львова?

 Чи того брата із Дніпра?

 Життя… Життя… І вже його нема.

 Дружина залишалася без чоловіка,

  Матуся сина у могилу понесла,

 А донька тата слізьми обмива.

 І кличе та душа до неба.

 І клятий Ірод

  Мертве тіло танком проїжджа.

 І небо затягнуло темними хмарами,

 А серце близької людини зі сльозами.

 Хіба невинні діти не страждають?

 А вороги прокляті далі все стріляють.

 Ракети.. постріли.. війна..

 І не бринить уже струна,

 Обірвана вона.

 Держава бездонного Дніпра

 Червоними сльозами

 Холодне тіло обмива…

 

 

           Моїй матері

           

                            

       Той день в житті не пам’ятаю…

                   Мене залишили, коли ще був малим.

                   Я ріс один, не знав своєї мами

                   І марив нею лише уві сні.

                   А час летів…Я ж мріяв Вас зустріти…         

                   Одне питання було  у душі,

                   Чому залишила мене самого,

                   Хотіла, щоб загинув я чи ні?!

                   Мене виховували чужі люди.

                   Ви б знали, скільки натерпівся у житті.

                   Усі доводили, що сирота я.

                   Я плакав, але вірив, що живі.

                    Одного разу погляди зійшлися.

                    В ту мить не здогадався навіть, що це Ви…

                    Та тільки коли вчулося: «Мій сину…» -

                    Як по щоці скотилась крапелька сльози.

                    Дивився пильно у блакитні очі,

                    А під ногами трусилася земля.

                    Я запитав: «Ви дійсно моя мама?»-

                    Та заніміли враз її уста.

                    За що одного Ви мене лишили,

                    Хіба  ж так чинять матері?!

                    Навіщо Ви мене на світ родили…,

                    Щоб біль мене убив на самоті?!

                    Пробач за вчинок мій бездушний.

                    Немає оправдання вже мені.

                    В  той день лишила я дитину,

                    А, повернувшись, не знайшла її…

                    Ви знаєте, давно я Вас пробачив,

                    Не  можу зла тримати на батьків.

                    Ходім, матусю, і почнемо все спочатку.

                    Не хочу бачити я сльози матерів.

                    Ви пам’ятайте, що батьків не вибирають.

                    Вони дарують нам життя.

                    Можливо, це було випробування…

                   Та з честю я пройшов це до кінця.

                             Полагнюк Орест, учень 11 класу

                  

        Шевченкові заповіти

                                                             Обніміться ж, брати мої,

                                                             Молю вас, благаю…                

                                                                Т. Шевченко"І мертвим, і живим..."

                                   

                І                                               

Об’єднаймося ж, брати мої,

Поки дух у нас живе,

Бо як серце тільки стихне,

Ненька рідна пропаде.

Україна – наша мати.

Це ж Шевченкові слова,

І за нашу Батьківщину

Він віддав своє життя.

Він хотів, щоб українці

Були вільні назавжди.

Щоб не було більше крові,

Сліз, печалі і журби.

Щоб світило ясне сонце,

Повною була сім’я,

Щоб не гинув батько нині

Гублячи своє  життя.

Скільки нині діток-сиріт,

Скільки вже нема батьків.

От чому поет наш  вірив,

Що ось згасне свічка бід.

Недарма молився Богу,

Недарма вірші писав.

Став натхненням для народу.

У душі героєм став.

Тяжкий шлях пройшов тернистий.

Із простого кріпака

Став він прикладом  великим

Сили , волі до життя.

Лунало його слово на майдані,

Що разом ми здолаємо все зло,

Обіймемо найменшого ми брата,

І буде процвітати в нас добро.

                               ІІ

Минув уже і знову рік…

Лише матуся з квітами стояла.

І промовляла тихо плачучи:

- Навіщо тебе доленька забрала?

А син їй каже: - матінко, не плач,

Так мало статись, рідна, не суди ти долю,

Загинув я,  бо боронив свій край.

Тепер не відчуватиму вже більше болю.

Ти не журися: час ще нас зведе,

Зустрінемось на небі ми з тобою.

А зараз прошу: пам’ятай мене,

Бо я Герой  Вкраїнського народу!

Чи хотів цього Шевченко,

Чи до цього закликав,

Щоб матуся плакала так гірко

І на небі син її чекав?!

 22.12.2015   Полагнюк Орест, учень 11 класу

  Вкраїнському Герою

Летять роки, мов чорно-білі хмари,

засвічуються кожну ніч зірки.

Іде війна…І сильний гуркіт градів

По Україні б’є щодуху, що є сил.

Навіщо ж рідній неньці стільки крові

І мертвих українських юнаків?

Віддати Богу душу вже готові.

За те їм щира дяка та поклін.

Тепер країну хочуть поділити.

Воюють лиш за територію й скарби.

Та нашу волю чорним крукам не зломити,

Бо ми нащадки запорозьких козаків.

І синє небо, жовті колоски пшениці

Оберігають й дбатимуть про нас.

Багато вже топтало Україну –

Завжди ми вигравали у боях.

Від кулі рани не такі болючі,

Бо з часом можна побороти їх.

А от з душевним болем можна й не вернутись –

Життя згубити в темряві страшній.

Солдати ті, що захищають Батьківщину,

Що гинуть відчайдушно у бою,

Ті, що ніколи не стріляють в спину,

Завжди запам’ятають цю війну.

ІІ

…Вся Україна плаче за синами,

За мужніми і славними борцями.

Питає десь дитя своєї мами:

         - Де татко наш вже стільки пропадає?

Вона ж змарніла, посивіла,

Від горя стала мов німа.

       -  Матусю, рідна, так тата нашого нема?!

І враз їй стало  душно-душно,

Що лиш промовила:

      -  Нема… - і сильно ридма заридала,

Що аж здригнулася земля.

І так минають дні за днями.

Й нема, нема тому кінця.

Пекучий біль та ці ридання

Пронизують людські серця.

ІІІ

Тож хай на Сході добре пам'ятають

Тих,що воюють, і тих, кого нема,
Що здобували волю Україні,
Що захищали мову солов'їну,

І не могли  вони  не  боронити

Вкраїну  від проклятих московитів.

Хвала і честь Вкраїнському Герою!

Щоб Україна завжди була вільна,

Щоб мир у ріднім домі панував,

Щоб Схід і Крим вернулись у родину

І щоб сіяв наш синьо-жовтий стяг –

За це будемо битись до загину.

Бо ми єдині. Слава Україні!

Героям слава! Ми нездоланні у боях.

 Полагнюк Орест, учень 10 класу

          Душа

        Душа твоя – вир почуття

          Потайних мрій , бажань .

        В ній все твоє життя рясне ,

        Вирощуй там свій гай .

        Сади в нім правду , гідність , честь ,

        Любов’ю підживляй .

        Не смій лиш сіять бур’янець –

        Нещастя і печаль .       

        Пильнуй свій сад , бо в нім живе

        І втіха , і мораль .

       Там квітка радості цвіте –

        Гляди і підливай .

        Понад усе цінуй в душі

        Життя жагу , і гай

        Твій чудом дивним  зацвіте –

         І буде урожай .

        Тоді ти скажеш сам собі :

     « Плоди іди збирай!»

                                    

          Гіркі спогади
                

                   

Чи пам’ятним для вас буде той час,

Коли гнобителі топтали нас?

Чи печеніги, чи татари

Прожити дня нам не давали.

Але найбільшим дияволом,

Котрий скарав людей терором,

Був вождь, який гестапо повторив

І князя жовтого пустив

У тридцять другім – тридцять третім році

У наші села і міста.

Від молодого до старця

Вмирали, бо навіть

Крихти хліба відбирали.

Коли ж украв п’ять колосків із поля

(Якщо на все це була Божа воля!),

Мов за найтяжчий гріх,

Людей карали.

Де купи з мерцями,

Тебе напівживого розстріляли –

Така нещасна доля Україну

Спіткала ще раз у тяжку хвилину…

І в сорок шостім році люди гинули

На кожнім кроці.

І знов з’явилися живі мерці –

Сновиди, які що бачили, то те і їли.

Заморені, від голоду дійшли до божевілля –

З вождем канібалізм принесли в покоління.

Він теж не зміг від смерті приховатись.

…Чимало бід ще після того пережила Україна,

Але вона не вмерла,  не впала на коліна.

…Роки пливли, і змінювалось все.

Лиш пам’ять повертала в незабутнє.

Але народ прозрів, прокинувся уже –

Пора творити і своє майбутнє.

Так в сонценосний дев’яносто перший рік

Час волі й суверенності рахує лік.

Із уст в уста передавалась ця новина –

Воскресла незалежність, а з нею – правда й сила!

Здобута чесними і кров’ю , й потом,

Вкраїна встала нарешті із болота

І почала свою історію творити!

Як би то краще українцям жити?

Найперше, шану предкам всім віддати,

Що корінь наш священний зуміли відстояти.

За те, що неньку нашу боронили,

А нам майбутнє сотворили.

За те подяка щира вам і вічна шана,

Нехай лунає на весь світ, що «Слава Україні –

Це Героям слава!»

Коли ж ми повернемось в сьогодення,

Для нас немов звучить знамення,

Яке ще предки передали нам з віків,

Що треба свою волю боронити,

Виборювати долю… «Свободу не спинити!»

І обирать проводирів нам також треба вміти,

І вибирати слід такого,

Щоб, як Мойсей, показував дорогу –

Стежину Честі, Правди та Любові.

Ось тільки цим шляхом усі підемо,

Національних коренів триматися будемо.

Отож усі  ми одностайно

Свободу слова прославляймо,

І обираймо тих людей,

Що люблять не мішки грошей,

А поважають Батьківщину
Та нашу мову солов’їну,

Що люблять правду , честь, свободу,

Добробут роблять для свого народу.

Оцих, вважаю я, потрібно вибирати.

Але не тих, що люблять створювать дебати,

Не тих, що брешуть в живі очі,

Цураються свого й не хочуть,

Щоб мова в нас була одна.

Такі лиш мріють про поживу,

Багатства – із людей наживу.

Отож сказати всім вам хочу,

Я закликаю, я вас прошу.

Згадайте пращурів своїх,

За що вони життя віддали?

Хіба ж задарма повмирали?!

Коли ж одумаєтесь ви,

То будьте для людей Людьми.

Старайтесь іншим помагати

І слово брата пам’ятати –

Вічно живого Кобзаря:

« … То воля Господа. Годіть!

Смирітесь, молітесь Богу

І згадуйте один другого.

Свою Україну любіть

Любіть її…Во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть».

Ти та, яку люблю я

Ти та, що в муках породила,

Ти та, що дала нам життя,

Ти виховала,Ти навчила,

Довела розум до пуття.

Ти дарувала свою ласку

І ніжну мамину любов,

Ти говорила на ніч казку

Й просила Бога знов і знов

За свою кровну половину.

Молилась рано, вдень, вночі.

Щоб оберіг свою дитину,

Дав змогу віднайти ключі

До того серденька малого,

В якому сховані жалі

Того дитинства молодого,

Де гідне місце є й Тобі.

Хоч як нелегко було жити,

Ти все зробила, щоби ми

З дітей маленьких в цьому світі

Стали великими людьми.

Не знайду більшої подяки,

Як гідна пам’ять і хвала.

Ти дала все, чим може мати

Обдарувать своє дитя.

Ніде у світі не знайду я

Мені ріднішої душі,

Ніж Ти, яку давно люблю  я

Від миті першої в житті.

Від колискової до сивини

Коли ти притуляла до грудей

Мене маленьку,

Я відчувала, як калатало

В душі твоє серденько.

Ти колихала і гойдала

На руці,

Але мені здавалось,

Ніби вітерці мене схопили,

І понесли степом, туди,

Де прилітають з вирію лелеки,

Де той струмок,

В який вдивлялись явори,

І стоячи, немов старі діди,

Поважно говорили з вітром в полі.

Сідало сонце, і мені поволі

Хотілось спати….

Мене поклала у колиску мати,

Заколисавши, теж лягла відпочивать.

Тим  часом сіра ніч підкралась

Тихим ходом,

Засіяла зірки під темно-синім небозводом,

І сном, мов чарами, зайшлась приспать.

Їй цвіркуни допомагали,

І солов’ї  в гаю співали

Свою мелодію сумну.

До мене в ніч цю загадкову

Прийшов наснитись сон і знову

Закутав в срібну павутину

Мою колиску, й перекинув

У мою голову думки,

Які, мов  в полі колоски, гойдались,

Як на морі хвилі.

Заплутавшись у білій піні,

Шукали берега й,знайшовши,

Тікали в море, щоб їх сонце

Не вбило на сірім піску.

А я і досі в сні живу.

Уже доросла ніби мати,

Але ніколи колихати

Не стане доленьку мою.

Яку весь вік свій мені снила…

А ось і сива волосина

Свій поблиск світу подає,

Мовляв, пройшло життя твоє.

Все віддала оцій дитині,

Яку ти любиш і  донині

Ще більше, як тоді удень,

Коли зустрілись оченята,

І ти сказала: «Я їй мати,

Їй подарю своє  життя,

Щоб добре було майбуття

В моєї доні».

А я, бувало, і невдячна,

І докучала необачно,

Бо щось бува мені не так.

Але тепер я зрозуміла,

Чого у тебе посивіла

Чорнявок оса голова.

Тепер я знаю, що сповна

Я винна, бо не сивина,

А гіркота всіх прикрощів ужитих,

І сподівань невиконаних

Посіяли у тебе в голові

Переживання, дитячих дум

Моїх зізнання і колискову,

Що тоді у нашім веснянім саду

Мені співала, а я всіх сподівань

Твоїх не виправдала…

Простіть мені за все,

Що я тоді не зрозуміла,

А, може, і питать не сміла

Про те, у чому була винна,

Простіть мені, поки не пізно,

Щоб потім не бувало слізно.

    Захищай свою мову

Захищай свою мову –

Без неї народ не зможе створити майбутнє .

Захищай так , як воїн , - іди до кінця ,

Здобувай перемогу у скруті .

Не забудь її , друже ,

Де б ти не був :

Чи удома , чи в світі .

Рідна мова – одна від початку життя .

Не забудь передать її дітям .

Не зрадь мову свою ,

Бо зрадиш народ .

Розмовляй нею всюди , де можна ,

Ні за яких вигод чи якихось похвал

Поступатися нею не можна .

Люби мову свою , як Матір Святу ,

Ні за вигоди , ні за принади ,

Але тільки за те , що матір твоя ,

Ти не смієш зрікатися мами!

Збагати її словом і духом зміцни ,

Кожний день підживляй її , друже ,

Особливо у колі сім’ї розмовляй ,

Щоб сподобалась всім вона дуже .

Хай звучить рідне слово у хаті твоїй ,

Бережи його в книгах , журналах ,

Звучить з теле- і радіоприймачів

І ніколи не сходить з екрану.

І до інших ти мов також не збайдужій ,

Стався так , як хотів би ти , друже ,

Щоб ставились до мови твоєї усі ,

Хто вивчати її чи співать нею буде .

Поможи свою мову вивчати тому ,

Хто бажає цього неуклінно

Відтворити і мову , й державність свою –

Це єдине сьогодні завдання .

Тож рушаймо вперед і збираймо народ ,

Возродім рідну мову єднанням .

   Кушпер Оксана, випускниця

     Слово до Тараса
 Україно ! Моя нене !

Болісно озвались серця струни ,

Сум і щем в душі панують,

Коли бачу , що повсюди

На твої святині

Вражі сили сунуть .

ІІ

…І я падаю ,

падаю ,    

падаю

у безодню відчаю –

ВСЕ…

ІІІ

НІ!  Раптом лиш відлуння:

«Господи , помилуй ,

Спаси ти нас , святая сило…»

Прислухалась , повірила , збагнула .

І ще є віра , є надія .

І дух мій піднявся

із попелу й руїни .

ІV

Тарасе ! Батьку рідної Вкраїни ,

Поглянь із висоти своєї кручі

На нарід український волелюбний .

Торкнись своїм огненним словом

Перевертнів-манкуртів одержимих ,

Щоб склали врешті клятву Україні ,

Щоб осягнули й виконали невмирущі

Твої Заповіти :

«Обніміться ж , брати мої ,

Молю вас , благаю

Й свою Україну любіть …

Любіть Її во врем’я люте ,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть…»

V

Духовний Батьку наш , Пророче ,

Благослови усіх на пізнання дорогу.

Хай же народ збудує ту свободу ,

Яку ніхто не зможе зруйнувати .

Бо ще не вмерла , не вмре повіки

Держава наша і Твоє слово ,

Поки козацька кров тече у жилах ,

Нам жоден ворог не зіб’є орлині крила .

Ганусяк Оксана, учениця 10 класу ( 06.01.2014 )  

     Дума про Кобзаря
     І
 Тепле сонечко радісно сяє ,

Грає хвилями славний Дніпро.

Біля нього Шевченко блукає

І думу гадає лише про одно .

                                      

Сумна й невесела думка

Ранить серце поета весь час .

Україна в неволі, кайданами скута ,

Нація гине у всіх на очах !

Ах , якби на хвилинку

Він зміг неймовірне створить.

Козаків у свій час повернути ,

Україну з неволі звільнить .

Не печалься , поете ,

Ти зміг свій народ  відстояти ,

Своїм словом крилатим

Матір з руїни підняти .

А сам ти спочинеш навіки

На кручах Дніпрових святих .

І завше пам’ять буде жити

У душах нащадків Твоїх .

Скільки страждав Ти за волю .

Орськ . Оренбург. Кос-Арал .

Знущання терпів Ти від долі ,

Та жодного разу себе не картав .

      ІІ

Із давніх часів тих минули століття ,

Чимало води утекло за цей час .

Схилилось в задумі зеленеє віття ,

Неначе промовити хоче до нас

Уклоніться доземно високій могилі ,

Уклоніться доземно Чернечій горі .

Будьте дужі і сильні , будьте щасливі

На рідній своїй українській землі .  

                                                                  

  Петришак Вікторія, учениця 6 класу

                                   Політ Сокола

             Оповідання

     

                      І

Давним-давно в Україні, коли ще були козаки – відважні і легендарні захисники – у галицькому невеличкому селі жив хлопець на ймення Марко. Але всі називали його Соколом, тому що одного разу впіймав великого сокола(за чутками, міг підіймати в повітря навіть вівцю).Люди любили цього парубка за доброту душевну та щиру пораду. Мрією Марка було стати таким великим гетьманом, як Богдан Хмельницький. Через цю мрію він двічі намагався втекти на Січ, але кожного разу його ловили та відводили додому. Тоді йому добряче давали стусанів, проте це мало допомагало, бо Сокіл готувався до третьої втечі(на жаль, і вона не вдалася).

       Так ось одного дня, коли Марко із соколяти виріс у справжнього й величного Сокола, випадково підслухав таку розмову:

   - Ой, Михайле, тяжкі часи настали. Наш гетьман Хміль помирає. А на  рідні Дідушичі йдуть ворожі війська.

   - Та невже?!

  У цей момент Сокіл не міг витримати і таки вийшов зі своєї схованки.

   -  Здоров був, Михайле! Здоров, Даниле! Про що говорите?

   - Та…так..Чув, що ляхи прямо на нас ідуть?

  -    Ні. Якщо це так, то чому ніхто нічого не робить, адже треба підготуватись до нападу.

 -  Розумієш… - тепер уже Михайло підхопив розмову, та не встиг доказати свої слова, як  раптом його мелодійний голос обірвав гучний і безкрайній, як обрій, звук дзвону. Від цього стало тривожно і моторошно.

     У центр села звідусіль сходились мешканці. Всередині між людьми на бочці стояв курінний отаман, який голосно промовляв до всіх слухачів, неначе древній оратор, розпалював серце кожного вогником надії. Соколу зі всієї розмови запам’ятались тільки три слова: «Слава», «Пам’ять»,  «Смерть».

   Нашому героєві здавалось, що ці слова ніби частина одного цілого. А те, що їх поєднує, є неминучим для кожного – смерть . Неспокій гриз його серце, тривога заповнювала душу.

    Після цих зборів курінний отаман Вареник(прозваний так завдяки любові до вареників) склав список добровольців, котрі б пішли  на захист рідного села – своєї малої Батьківщини. Першим із усіх погодився Марко. Вареник повідомив, щоб усі зібрались завтра вранці на тому місці, де вони записувались.

    Ніхто тієї ночі в селі не міг заснути, пам’ятали про небезпеку і розуміли, яка біда прийшла до них. І зринали слова до Всевишнього, щоб порятував: «Отче наш, щоТи є на небі. Хай святиться ім’я твоє, хай прийде царствіє Твоє…».

    Як тільки почало розвиднятись, Сокіл прийшов на вказане місце. Серед усіх парубків побачив свого найзапеклішого ворога – Борсука Ярему. Їхні чвари почались від минулих вечорниць, коли обидва побились через вродливу дівчину Наталку. Ох, а яка ця Наталка була! Карі очі, мов найдорогоцінніші у світі самоцвіти, що виграють світлом на сонці. Її довга коса була такою пишною, мов дозріле колосся. А у вишиваній сорочці та спідниці вона – краща навіть за лісову мавку та якусь царівну разом узяті. Для Сокола ці вечорниці могли би бути найсолодшими в житті(після їхнього запального танцю!), якби тільки не ця бійка, у якій таки ніхто не переміг. Ці спогади Марка розвіяв гучний голос Вареника:

  - Зараз я розподілю вас по десятках!                                                             

І, як на зло, Ярема та Сокіл потрапили разом, мало того, ще й повинні були жити в одному наметі. Після видачі зброї, коли дізнались про це, хлопці ледве не роздерли один одного. Ця сутичка видалась такою грізною, що їх розбороняв сам отаман. І за це відправив обох копати шанці. Та парубки на тому не зупинились. Вони  ще й надавали Вареникові, котрий тепер « хизувався почесною парубоцькою атрибутикою». А наші герої змушені були працювати не лише вдень, а й уночі.

    На землю впала ніч. На небо неквапно викотився місяць, блідий, ледь помітний. Нічні чари розвіялись. Раз по раз було чути лаяння собак та тривожні голоси птахів. Усе це віщувало щось недобре. Сокіл і Ярема до цього навіть подумати не могли, що стануть найкращими друзями. Але ми добре знаємо, що спільна праця всіх помирить. Тож парубки вирішили після свого завдання тишком-нишком під темним плащем ночі піти в розвідку до річки.

   У цей час Свіча була тиха і майже безшумно наспівувала свою арію. Та вже за одну  мить у маленької розвідгрупи відкрилась перед очима страхітлива картина: Малі Дідушичі палали пекельним вогнем. Враз зовсім недалеко їм почулись чужі голоси, і Сокіл з Яремою побачили, що оточені. Усе сталося так швидко й несподівано, що вони ніяк не могли прийти до тями. Почалась кривава сутичка. Ворожа кров окропила шаблі наших захисників. Шестеро ляхів упали на землю. Переможцям у той час здавалось, що трава от-от спалахне од пролитої крові.

   Марко та Борсук наввипередки бігли до табору, навіть не зупиняючись для перепочинку. Від Свічі до  їхнього місця було близько п’яти верств. Про побачене хлопці розповіли Варенику. Отаман не став з’ясовувати, чи брешуть вони, чи ні, і миттю підняв усіх на ноги. Оборонці вишикувались перед місцем битви і чекали наказу, після якого їхнє життя висітиме на волосині. До початку бою залишались лічені хвилини. Військо ляхів переважало  в кількості. Наче грім, співали литаври. Славні лицарі України стріляли з мушкетів. Впала перша лінія поляків. Тоді ще з більшим запалом кинулись наші герої на ворога. Це виглядало так, наче два леви, зчепились у бійці за ласий шматок м’яса. Мертві тіла падали додолу, і в той момент, коли охоронці під натиском ляхів відступали, вистрілила артилерія. Гармати влучили прямо в ціль. Нападники повністю впали духом і відступали, та не було куди втікати, адже вони самі спалили міст через Свічу, а одразу з іншого боку – Лиса гора. Військо ляхів було розгромлене. Переможці сумно схилили голови, і по їхніх щоках текла гірка чоловіча сльоза. Тоді Ярема сказав до Сокола:

   - Тепер ми справжні козаки!

   - Так, - ледве чутно промовив Сокіл і  повалився на землю. Темні кола попливли перед очима. Що було потім, він не бачив, бо втратив свідомість. А коли прокинувся, то рана вже не так боліла, і здавалося, що сил стало більше. Бо побачив Наталку. Іскорка надії з’явилась у Сокола. Він швидко одужував, до нього вертались сили. А уже через місяць усе село гуляло на весіллі.

         ІІ

     Минали роки, століття…Давно немає Сокола, та на околиці села і досі стоїть маленька хатина. Усе тут нагадує про нього: кілька світлин на стіні, військова атрибутика, деякі предмети побуту. Щоразу, коли правнуки Марка приходять сюди, пригадують далекі події. Щоразу запитують себе: чому колись кожен міг віддати своє життя за Україну?Невже немає гідного сина чи доньки, що готовий на все заради добра народу, заради збереження історичної пам’яті, культури, мови. Тому Остап – наймолодший із роду Сокола – поставив собі  за мету – за будь-яку ціну запалити яскраву зорю СВОЄЇ СОБОРНОЇ САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ. А як? Гарячим словом.Довший час носив хлопець у голові свій задум. Та одного вечора сів за стіл і став писати. Не помітивши, як швидко промайнув час, заснув. І приснився йому Сокіл, промовив до Остапа своїм спокійним голосом: «Дорогий сину, бачу, як  тяжко тобі. Щоб змусити думати, не потрібно багато зусиль, але щоб написати такі слова, на які б люди відгукнулися, ох ,як нелегко. Треба писати не тільки про подвиги народних героїв, про які всі чули, а й про те, що ти сам зробив чи зробиш для своєї держави. У нашому роді багато патріотів, і тепер настав твій час проявити себе…себе…себе…». Коли хлопець прокинувся, було далеко за північ. Він згадав сон і ще з більшим запалом почав творити. У кожне слово вливав частинку своєї душі. А воно оживало, манило у незвідані далі, надихало…

Україна почула СЛОВО! Відтоді кожен, читаючи Остапові творіння, запитував себе: «А що Я можу зробити для УКРАЇНСЬКОЇ  ДЕРЖАВИ?»

  Хомин Михайло, випускник (2013)

Сивим соняхом біля порога у кімнату заходить вечір…

Твір-асоціація

На маленьке українське село спадає вечір. Небо вкривається червоненькою пеленою і йде лягати спати. Стомлене сонце також поволі спускається на відпочинок. Ще востаннє сьогодні воно обіймає своїм рожевим промінням затишні хатки, що вдихають теплий аромат барвистих мальв, в яких вони потопають, прислухаються до дзвінкого співу дівчат, яким  приграють своїм дзижчанням трудівниці бджоли, що поспішають до розписаних вуликів.

Та ось і до нашої хати зайшов цей мальовничий вечір, наче той сивий сонях. І ось він уже стоїть у нас на порозі, ми із зачаруванням вдивлялись у його золотаве обличчя. Довго не чекав, покружляв по хаті, розмалював у жовтаві кольори стіни, піч,нагнав на усю родину дрімоту та оселився до ранку на покутті маленьким вогникому лампадці навпроти Пресвятої Богородиці. Тож уся родина після вечері та співанок  стала до молитви та пішла спочивати.

Не знаю, можливо, комусь і насниться цей бувалий сонях-вечір, але я знаю, що до мене він точно прийде у сні, де ми з ним помандруємо у пошуках нових вражень, щоб завтра ще краще розмалювати наше село.

   Наталія Медведєва, випускниця(2013)

            Квітка, що подарує нове життя...
                              Новела
                                                І

Весна – час , коли все прокидається від зимового сну , скидає біленькі шубки , а одягає зелені капелюхи . У таку пору кожна самотня душа може заповнити пустоту теплом і любов’ю своєї половинки . Романтики говорять , що саме ця мить є найкращою для польоту думок та нових зустрічей із мріями . Так вважав і один самотній чоловік , що жив у звичайному тихому містечку .

     Була третя неділя весни . Свіжістю і теплом дихала земля . Чисте ранкове повітря вітерець розсіював по білих будиночках через відчинені віконця .Сонце потихеньку підкрадалось до ліжок , пробуджуючи лагідною усмішкою людей . Не оминуло й нашого героя. Він, не поспішаючи , встав , поглянув крізь вікно на вулицю та почав збиратись на роботу . Чорний піджак , біла сорочка , сірі штани і пошарпаний старий портфель – звичний вигляд та , як завжди , сумне обличчя . Але цей день був особливий тим , що , прямуючи стежиною навпростець через парк ,  зустрів дівчину , яка одразу ж полонила його серце .

А вже невдовзі вони одружились .Це було не дуже пишне весілля , та зі смаком.

Гості не могли відірвати погляду від молодої з дивовижно голубими оченятами-діамантами , що випромінювали неймовірну радість . Через рік ця радість подвоїлася  - у їхній сім’ї народився хлопчик , якого назвали Окимом . Засвітилась яскрава зірочка – символ надії та великих сподівань батьків .

                                                           ІІ

                                                                           

      Одного разу я з друзями гуляв у парку . Зліва , у затінку , молоді мами відпочивали зі своїми бешкетниками , чоловіки щось жваво обговорювали , грали у шахи пенсіонери  . Мені було трохи сумно , адже на скейті кататися не вмів  , тому сидів і спостерігав за перехожими . Тут до мене підійшла Оленка і , показавши на чоловіка без руки , сказала :

- Ти знаєш , у нього незвичайна доля .

- А що ж незвичайного? – запитав я .

І Оленка почала розповідь про цього незнайомця , котрий кожного дня сидів на зеленій лавочці біля старого розлогого дуба , свідка безлічі історій та творення людських доль .

- Мені бабуся розповідала про нього , - розпочала свою оповідь дівчина і продовжила : - Адже він не завжди був самотнім та нікому не потрібним . Колись цей чоловік жив у нашому будинку . Мав красиву дружину  , яка вчителювала , та маленького хлопчика семи років .

- А що ж сталося ? – здивовано поцікавився я .

- Цей чоловік( до речі , його звати Мирослав) працював на фабриці .

- Де тепер та фабрика ?

- Уже немає , на її місці стоїть новий торговельний центр . Тоді  звільняли старих робітників , і до їх складу потрапив Мирослав . Від того часу у їхньому домі почалися сварки . Дружина щодня кричала , мовляв , що більше ні на що не здатний , що він нікчема , бо не приносить жодної користі . А Мирослав , слабкий духом , почав переконуватись у цьому сам . Незабаром знайшов собі сумнівну компанію і все рідше і рідше приходив додому .

       Був це день вересневий – День знань . Сонце стояло ще високо над головами перехожих, пташки весело виспівували осінні симфонії. На біло-блакитному небі не було жодної хмаринки , окрім однієї  , що нагадувала рожеву квітку, котра от-от має розпуститись.

- Першого вересня , - продовжила дівчинка , - син Мирослава , Оким , мав іти в перший клас . Він з матусею простував до школи через парк. Несподівано на хлопця накинувся великий безпритульний собака . Мати , як могла , захищала свого єдиного сина – найцінніше, що в неї є . І тут, повертаючись додому, все побачив Миросла , він одразу кинувся на допомогу .

-І що далі , що далі ? – запитав я , переповнений емоціями .

-Свято , усі веселі , усміхнені , а маленький першокласник лежить нерухомо зі своєю матусею, обоє окривавлені  . І біля них листя дуба …Чоловік відчайдушно боровся , та через численні укуси йому довелось ампутувати руку.

А син помер наступного дня , - закінчила Оленка .

       Після цього дружина виїхала, ходили чутки, що кудись за кордон. Вона знайшла нового чоловіка . Виховують двох спільних дітей .

       Сталася ця драматична історія під тим самим дубом- велетнем , де кожного дня  чи то в спеку, чи то в холодні морози сидить цей чоловік . Насуплене, зморшкувате, бліде, вимотане часом обличчя, вічно сумні очі та одна рука – все, що залишилось у нього . Та він не здається – живе і вірить , що колись одного дня знайде ту квітку, яка подарує нове життя .

     

              Болехівська Софія, випускниця(2013)

                                                      Сміливі мрії
                                               Есе
                                                                І

Багато днів промайнуло …Чимало води утекло…Але одна ти була тоді .

І зовсім інша тепер . Сьогодні ти – спіла черешня , листям вітаєш день .Ще нічого не знаєш напевне .Але ж доросла,  красива , тендітна квітка! Багато кого любила – і вітерця , що шепоче стиха , і тепле сонце , що ясно сяє , не провіщуючи лиха , і росу , яка щодня ходить по світу . Ця дівчина ще така юна , світла , та зуміла зрозуміти істину . А вже яку? Це для кожного іншу і водночас одну…

                                                    ІІ

Ніщо так не допомагає створенню майбутнього , як сміливі мрії . Тож, будь ласка, пориньмо на мить у життєве море , попливімо на хвилях долі і побачимо все-все . А там… величезний та дивовижний світ під назвою Україна.

  Усі ми є українцями , вважаємо себе патріотами , бо дуже любимо свою Батьківщину . Але чи є це так? Що робимо для неї? Кожен скаже , що він мала людина , піщинка в пісочному годиннику , але без неї годинник не буде правильним . Будь-хто може зробити багато. Для цього потрібно любити всіх і усе : рослинку і тваринку , родину і друзів , мову і країну . А знайшовши своє місце у багатолюдному острівці – суспільстві , ми зможемо збудувати місток через велику ріку – життя до теплих зим , до ясного майбутнього.До нього йдемо щодня. Змінюємось самі – змінюється  країна . Маємо надію, що в найближчі роки наша держава розквітне . Стане більш досконалою в різних сферах , а головне – відновить і покращить свою кришталево-чисту незайману красу.І тоді не буде більше несправедливого поділу, усі стануть рівноправними, кожен і всяк буде найщасливішим просто так, радіючи , що це все має і просто живе. Ми прагнемо до світлого і радісного . І вже занурились у мрії , літаючи на рожевих хмаринках .

     Сумно вертатись до теперішнього . Але ти , читачу , знаєш , що іскринку в серці маєш , знаєш , що до кінця її донесеш і запалиш сонце того дня, коли настане яскраве майбуття . Коли ти це осягнеш, коли все для цього зробиш, тоді зможеш здійснити найскладніший  політ – політ над собою у щасливе, дивовижне життя. Адже ти – маленький  промінчик його.

     І я тільки скажу тобі : «Лови день!»                                                 

          Софія Болехівська, учениця 8 класу