Поезія - це завжди неповторність, Якийсь безсмертний дотик до душі....
Ліна Костенко
Поезія - своєрідна музика, кожна нота якої є частиною нашого життя. Це сповідь, молитва, порада. Так чи інакше, це крик або шепіт душі, це така собі містика, бо автор відчуває певний зв'язок із надприродним, божественним. Вона народжується із розмови з Творцем, тому це - витвір мистецтва. Важливо, щоб поетичне слово було наповнене любов'ю. Тільки те, що написано з любові, є вартісним.
Бажаю Вам, дорогі читачі, насолодитися поезією, котра сягає глибин душі і творить там дива, котра може змінити світ та вчить любити життя у всіх його проявах!
Оксана Кузів "Посидимо удвох. Помовчимо"
Посидимо удвох. Помовчимо.
Потримаємось поглядом й руками, Розкажемо очима, що було, що є, І що буде колись між нами… Ти гладиш пальці. Бракне теплих слів. Та й нащо, коли в грудях так багаття. Я розумію все із півтонів… Той погляд твій – понад земні багатства. З якого світу ти у мій забрів, Забрів і там залишився довічно?.. Ти, певно, щось шукав… чи зголоднів… А тут ось я… А тут ось я, як пісня… А зараз сидимо от, мовчимо. Ми разом, хоч у кожного є воля. Ти – птах. Я – птаха. В парі летимо. То доля, любий… То, напевно, доля…
Потримаємось поглядом й руками, Розкажемо очима, що було, що є, І що буде колись між нами… Ти гладиш пальці. Бракне теплих слів. Та й нащо, коли в грудях так багаття. Я розумію все із півтонів… Той погляд твій – понад земні багатства. З якого світу ти у мій забрів, Забрів і там залишився довічно?.. Ти, певно, щось шукав… чи зголоднів… А тут ось я… А тут ось я, як пісня… А зараз сидимо от, мовчимо. Ми разом, хоч у кожного є воля. Ти – птах. Я – птаха. В парі летимо. То доля, любий… То, напевно, доля…
Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.
Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
І мала мрію гарну і чудну.
У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, -
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі -
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш -
хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.
Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала:
- Перестань, бо вижену.
- У тебе, - каже, - небо, як сіряк.
Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.
У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: - Ні, ви не зумієте.
Злізайте, - каже. - Небо не таке.
Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так - то не знайшлося
маляра.
Все якось так - то горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, -
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки...
Ліна Костенко "А що? І я спочину на хвилинку..."
А що? І я спочину нa хвилинку.
Сaмa собі зaпaлюю ялинку. Ліхтaрики нехaй зaмерехтять,
сніжиночки нехaй собі летять.
І про життя спитaю у зозульки.
Boнa мовчить, обкльовує бурульки.
Нaд нею висить шишечкa кедровa.
Життя склaдне, зозулькa пaперовa.
І поживу в мaлесенькій хaтинці,
що тaк притульно висить нa ялинці,
де зaглядaє в зоряні віконця
Кіт у чоботях з вусaми гaсконця.
І тaм ніхто мене вже не дістaне,
і срібен дощик йти не перестaне.
І знову тихо погaшу ялинку...
А що, і я спочилa нa хвилинку.
В заворожену даль відлітають окрилені тіні,
Клуби хмар голубих протинають проміння зорі.
В вифлеємськім хліву, на пахучім розстеленім сіні
Народився Христос. Каганець вже давно догорів,
Але чесність сліпуча змикала потомлені вії -
І негайно побачили смертно-бліді пастирі,
Наче б з ясел оцих, наче б з теплих обіймів Марії
Тихо сходило сонце. Високо-високо вгорі
Розпливалася стеля, крутилася в білому димі,
Розступилися хмари, відкрили лунку височінь
І з розкритого неба прибули стрункі херувими,
Щоб зложити Йому свій доземний, свій низький поклін.
Відчиняються двері - вривається вітер і простір,
Відчиняються двері - пурпура, пурпура горить!
Із далеких країн тріє царі - три вітані гості
Приклякають у порох, складають коштовні дари,
Присягають на вірність... І блідо всміхається Мати,
Пестить сина свого і леліє замріяні сни,
А під схилом Голготи регочуть, готують розп’яття,
І горлають: "Розпни”!
Андрій ГАРАСЕВИЧ
Немає коментарів:
Дописати коментар