Свято зустрічі людини з Богом

  Зі святом Стрітення Господнього вітаю Вас, дорогі українці. Хай у житті кожного з нас буде більше істинних, справжніх зустрічей("стрітень") один з одним та з Богом. У цей день молімось, щоб врешті-решт запанував довгоочікуваний мир у нашій державі.

Розкажу тобі думку таємну...

   

  Створюючи людину,  Господь наділив її великими дарами: розумом, волею, добрим серцем. А ще обдарував Всевишній своє творіння вірою, любов’ю, радістю, милосердям і стриманістю.

  Багато років минуло з того часу. На превеликий жаль, деякі з цих цінностей люди розгубили. Найбільше бракує нам благодатної любові, адже в ній народжується краса, гармонія,  лад,  єдність. Дехто зневажливо ставиться до цього високого почуття, вважаючи, що можна прожити й без нього. Чимало наших сучасників утратило піднесений дух цього світлого дару, яке запалювало серця попередніх поколінь. Усе рідше люди здатні до проявів душевної теплоти.  Навпаки, стають черствими і байдужими. Дедалі частіше на перший план висуваються міркування корисливості та егоїзму.

  Гадаю, що любов — це справді велика сила, яка здатна врятувати й відродити світ, наповнити його духовністю. Це радість та джерело натхнення... Споконвічна таїна людського буття... І щасливий той, хто спізнав у своєму житті силу цього дивного почуття. Наші ж серця під впливом цієї  божественної аури несуть дар життя і поезії… А любов'ю здатні поділитися оригінальні особистості, у яких до всього буденного нестандартний підхід.  Духовний світ цих людей багатий та яскравий. Петрарка, Шекспір, Шевченко, Франко, Леся Українка, Сосюра, Павличко, Ліна Костенко…

  Людина, яка каже: «Люблю тебе», обіймає серцем увесь світ, сповнюючись справжньої величі. Кохання до однієї людини переростає у любов до всього сущого.

Любі мої читачі, будьте уважними один до одного, цінуйте людей, які здатні  віддавати тепло свого серця іншим, бо життя радісно цвіте тільки під зливою любові. Сірий та нецікавий світ стає, коли цього почуття немає. Просто любити - це ЩАСТЯ!

Літописець козацької слави

11 лютого - 345 років із дня народження Самійла Величка

  Народився в козацькій (або священицькій) родині. Навчався в Києво-Могилянській колегії(1670), де оволодів німецькою, польською, грецькою мовами, латиною.Із 1690 р. служив канцеляристом у генерального писаря В. Кочубея, потім -  у Генеральній військовій канцелярії, де мав доступ до таємних документів гетьмана І. Мазепи. У 1708—1715 рр. перебував у російській в’язниці за зв’язки з І. Мазепою. Після звільнення оселився в с. Жуки (біля Диканьки) Миргородського повіту, де був учителем у родині Кочубея. Як людина освічена, мав власну бібліотеку, зібрав колекцію документів, які використовував при написанні літопису (історичні праці А. Гваньїні, С. Пуфендорфа, С. Твардовського, рукописні джерела). 

   Самійло Величко — автор монументального 4-томного козацького літопису, опублікованого в Києві більше як через 100 років після смерті автора (1848-—1849рр.).

Працюючи над літописом, він використав багато національних та іноземних історичних джерел і дав глибокий аналіз подій і фактів козацької історії за період 1647—1700 рр. У літописі автор розглядає, починаючи з часів Київської Русі, етнічно-історичні поняття «український народ» і «Українська держава» як самостійні суспільно-політичні структури, що історично склалися й мають далі розвиватися власним шляхом. Історію України він подає на широкому тлі політичного життя Польщі, Росії, Туреччини, Криму, Молдавії, Швеції, Угорщини та інших держав.Літопис сповнений державницьких поглядів, козацьких волелюбних ідей, гарячого національного патріотизму. С. Величко наголошує, що український народ — «істинний, простодушний і щиросердечний», має великі культурні традиції.Стиль літопису бароковий, героїчний, піднесений, іноді ораторський, часто строкатий, виграє яскравими барвами. Написаний книжною українською мовою початку XVIII ст., твір Самійла Величка не має собі рівних у тогочасній вітчизняній культурі. До тексту додано чимало універсалів, листів, договорів та інших історичних матеріалів.

Слова, що вбивають...

.

Споконвіку було Слово.

Й було Слово в Бога.

Й Богом було Святе Слово.

Все постало з Нього...

Щемить від болю душа, коли щоразу чую з уст українців лихослів'я, яке сьогодні стало "елементом їхньої культури". 

 Таких людей із брудною душею зустрічаю повсюди: на вулиці, у магазинах, лікарнях, транспорті, коридорах державних закладів. Бруднослів’я стало особливо популярним у мовленні молоді. Чому? А причин декілька: брак культури, неповага до слова, духовна бідність, відсутність взаємозв’язку серця й мови, негативні емоції в результаті суспільних життєвих умов, зневіра в людські цінності (гідність, честь, совість), зневажливе ставлення до святих понять. А якщо йдеться про совість, то хотілося б  зауважити, що в недалекому минулому їй часто приписували  атрибути: совість робітника, совість селянина, лікаря і т. д.  Але ж навіщо совісті означення?! Вона або є, або її немає.

   Лайка, матюк не є типовими для української культури. Їм жилося дуже добре в нашого східного сусіда, звідки цей продукт словесної бездуховності до нас був імпортованим і примножився. В українців не можна було лихословити. Людей, які лаялися, проклинали. На Галичині про таких осіб казали, що у них "невипарений писок".

 Потрібно пам'ятати, що життя у словесному смороді - це негідне людини життя. Воно не відповідає ні ментальності, ні традиціям українців. Матюки - це мовне тавро колоніальної, а отже, й духовної залежності українців, від якої дуже багато з них ще й сьогодні не звільнилося. Часто вживані брудні слова знищують енергетику, їх негативізм  поширюється на ставлення до рідних і близьких, до природи і народу, до національних цінностей, до всього святого. Хіба не називали колись матірну лайку "молитвою сатани"?

   Бруднослів'я - суспільна хвороба. А будь-яку хворобу, в тому числі і спілкувальну, треба лікувати. І починати варто кожному зі себе.  

   

Усе чекає невимовних слів...

                                 Рідна українська мова гріє душу божественним                                         вогнем, вона бринить для нас небесними звуками.

                                                                                                                 І.Огієнко

    Слово викликає різні почуття: захоплення, здивування, гнів, обурення, сум;  воно спонукає серце швидше битися в грудях, будить фантазію, творчу думку. Та й успіх щоденного спілкування залежить від загальної ерудиції, володіння усталеними мовними засобами, уміння й бажання знайти нові можливості мови. Однією з визначальних ознак літературної мови є наявність норм. Якщо критично поглянути на себе в „мовне” дзеркало, чи задовольнить нас побачене й почуте? Наскільки правильними (нормативними) та виразними є риси нашого мовного обличчя, ясним та чистим – погляд, доречною – усмішка? Мабуть, можна приховати своє походження, освіту, але все-таки багатьом людям це не вдається – їх видає мова. Тож будемо продовжувати виховувати в собі чуття слова,  щоб створити гідний мовний образ сучасного українця й сучасної України. Сьогодні, дорогі читачі, мова йтиме про наголоси.

                                                   Запам'ятайте!

Читати більше

Бажаю успіху на шляху підкорення мовних вершин!

                                   

Задумайся ж, бо ти - людина!

Дорогий читачу!

Висадився я десантом на оцьому сатиричному плацдармі. І маю утримувати його доти... Поки не підійде молоде поповнення. Або ж сам Господь Бог не покличе «у відставку». Плацдарм, як бачиш, особливий. На ньому точаться бої. Як глобального, всесвітнього масштабу, так і локальні.

Тут іде війна.

За нашу молоду державу.

За нашу багатостраждальну землю.

За нашу понівечену віру.

За нашу солов’їну мову.

За наші окрадені душі.

За наші спустошені голови.

За наші поранені серця.

І де б Ти не був, якщо єси людиною, — проникнешся цими болями.

Чума розбрату і ненависті ще бродить по світу. Чорні сатанинські сили провокують на чвари і війни.Об’єднаймо ж свій розум проти дурості. Чинімо те, що будує, а не те, що руйнує. Шукаймо те, що єднає, а не те, що роз’єднує.

На цьому плацдармі воюю супроти найстрашнішої хвороби віку — байдужості.

«Не бійтеся друзів, — писав Бруно Ясенський. —  Вони можуть вас зрадити. Не бійтесь ворогів.  Вони можуть вас вбити. Бійтесь байдужих. З їх мовчазної згоди творяться і зради, і вбивства».

«З їх мовчазної згоди»...

Задумайся на хвилину, читачу.Чи не «мовчав» і Ти часом? Там, де треба було на весь світ волати? Чи задля власного спокою не тікав у життєві кущики? Щоб нічого «не бачити» і нічого «не чути»! Коли над іншими знущалися. Пригадай, читачу. Чи не проходив Ти мовчки, коли хтось нівечив природу твоєї землі? Коли якийсь ворожий зайда чи свій же таки упир чинив наругу над святинями Твого народу? Над його історією?

Сполохані орли злітають у небо. Щоб у бойовому леті опуститися помстою на голови тих, хто руйнує чи посягає на їхні гнізда. Сполохані жаби стрибають у болото. Щоб тихо й спокійно пересидіти небезпеку. Задумайся, читачу. І зваж: хто Ти?..

Наш побут, добрий читачу, нас заїдає. Не тому, що ми «голі й босі». Великий наш предок Григорій Сковорода ходив босий, опирався на ціпок, мав лляну торбину, світлу голову й відкриту душу. Нам до Сковороди, як куцому до зайця. Ми маємо забиті дурницями голови, обскубані дурнями душі, обставлений мотлохом побут. І самі в усьому цьому стаємо мотлохом. Ми «не маємо часу» одне одному посміхнутися. Сказати добре слово. Зробити добру послугу. Скріпити віру у зневіреному. Підтримати слабшого. Ми «біжимо», «спішимо». Тому — мало грошей. Цьому — мало слави. І ніхто не скаржиться, що йому мало розуму.

Сподіваюся, читачу, й на Твою добру підтримку. На твоє правдиве слово. На Твою здорову реакцію. На Твоє розуміння...

Отже, будьмо наполегливими.

Будьмо терпеливими.

Будьмо розумними.

І взагалі БУДЬМО!

Завжди...(Є. Дудар)

2 лютого - 170 років із дня народження Івана Пулюя - фізика, перекладача, громадсько-політичного діяча.

   Електротехніка близька й дорога моєму серцю, але ще ближчі й дорожчі - наша мова, література, доля народу.
                                                                І. Пулюй  

   Важко знайти в історії науки, техніки й культури особистість, яка би могла зрівнятися з І. Пулюєм багатогранністю зацікавлень і найвищим рівнем досягнень у кожному напрямі діяльності.

 Спадщина його вражає. Він віртуозний конструктор та експериментатор, удумливий новатор у намаганні пояснити спостережувані явища. А ще  чудовий педагог, який не йде второваними шляхами, а шукає власних. І. Пулюй -  блискучий популяризатор, що зумів поєднати у своїх лекціях та статтях наукову строгість із прекрасним стилем.

   Окремо потрібно сказати про його діяльність, спрямовану на національне відродження України. Це і переклади релігійної літератури, зокрема Біблії, і боротьба за створення українського університету у Львові, і заснування фонду підтримки українського студентства у Відні.

                                  
                Ось так виглядала титульна сторінка Біблії, яку переклали українською                                 мовою П. Куліш, І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй

У 1860-х рр. перекладати Біблію українською мовою розпочав П. Куліш, що завжди керувався прагненням перетворити українців із етносу в політичну націю. До нього приєднався І. Нечуй-Левицький. 1869 року вони залучили до перекладу І. Пулюя, що мав глибокі знання з теології. 1881 р. Новий Завіт у їхньому перекладі Наукове товариство ім. Т. Шевченка опублікувало у Львові. Праця над Старим Завітом тривала. Загадкова пожежа 1885 року на Кулішевому хуторі Мотронівка стала трагічною сторінкою в історії української Біблії. Діячі знову почали працювати над перекладом Старого Завіту . Уже після смерті П.Куліша завершив переклад І. Пулюй.

Лише 1903 року Британське біблійне товариство видає першу повну українську Біблію(Святе Письмо Старого і Нового Завітів) у перекладі П. Куліша, І.Нечуя-Левицького та І. Пулюя.