Цікава сторінка з життя Лесі Українки "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами...Легкий, тонкий аромат - ніби нагадування про якусь любу мрію минулого. І ніщо тепер так не ранить моє серце, як ці пахощі; тонко, легко та невідступно нагадують вони мені про те, що віщим голосом говорить моє серце і чому вірити я не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Чи можливо, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя?"
Ця історія догорала понад сто років тому в Мінську. Була весна. Він помирав у неї на руках, а вона, мабуть, тільки тоді усвідомлювала, що їй дано помирати (не жити!) поруч із ним. Інакше й не народилися, напевно, її прекрасні вірші…
Леся Українка і Сергій Мержинський познайомилися у 1897 році в Криму. «Друг моїх ідей» – називала вона його, кажучи завжди «дружба», а не «кохання» про ці стосунки. Згодом він гостював у її сім’ї, і там відбулося її освідчення, та у відповідь пролунало його «ні». Але… абсолютно нічого не змінюється у їхніх стосунках, кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей… Сергій Мержинський турботливо і по-діловому ставиться до всього, що написано і сказано Лесею – у Мінську він клопочеться про постановку її драми «Блакитна троянда», знайомить Лесю з цвітом тодішньої мінської інтелігенції, допомагає опублікувати в журналі «Жизнь» кілька публіцистичних і літературознавчих статей . Про те, що відбувається між ними у ці два роки, вона говорить у віршах. Справжню суть і глибину своїх почуттів Леся вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка вмираючого Сергія поему «Одержима».
А що ми знаємо про долю цього чоловіка? У 1901 році він помирав від невиліковного на той час туберкульозу (а хвороба у них була одна на двох!).
У Мінськ до Лесі в ту останню, прощальну ніч приїхали її родичі, без неї в Україні відзначили спочатку 25-річчя літературної діяльності її матері, поетеси Олени Пчілки, згодом - Лесине 30-річчя. Вона мовчки перебувала поруч із Мержинським: «Ми навіть нечасто з ним розмовляємо, він лише просить, щоб його не залишали самого, але, звісно, про це просити не треба…»
Умираючи в Лесі на руках, Сергій шепоче своє останнє прохання: попіклуватися про долю жінки, яку він кохав. Леся чекала слова освідчення, а вони були адресовані іншій…
Кажуть, що справжній поет не повинен бути щасливим. Цей вислів можна віднести до долі Лесі Українки. Здається, вона народилася для щастя, адже Бог дав їй стільки талантів, але життєвий шлях виявився важким, тернистим, переповненим фізичного болю і душевних мук. Щастя Лесі в тому, що найрідніші люди завжди підтримували її, піклувалися про неї. Тридцять років вона боролася із невиліковною хворобою, і близькі люди, як могли, полегшували її страждання. Але жоден з них не міг захистити Лесю від неї самої, від її кохання. Вона любила без міри. Для письменників кохання – наче світло в кінці тунелю: без нього життя перетворюється на темряву, бруд та вічні пошуки себе. Тому творчість будь - якого поета чи прозаїка – це передусім історія його кохання, зрад, інтриг і пристрастей. Такі історії не схожі між собою, кожна має свою родзинку та особливе значення, і в тому, мабуть, головна принада любові. Так, справжнім, великим, спалюючим і знищуючим коханням Лесі Українки був Сергій Мержинський. У Лесі з Сергієм було дуже багато спільного в поглядах на життя. Він подарував поетесі кольорову репродукцію «Мадонни» Рафаеля, з якою вона ніколи не розлучалася. З Сергієм Леся піднімалася на Ай - Петрі, де побачила незвичайну квітку – гірський едельвейс. Її поетична душа назвала квітку «ломикаменем». Саме в Ялті розцвіло їхнє кохання. А за кілька років Мержинський уже помирав у далекому Мінську. Чотири рази за 1901 рік вона, перемагаючи власний біль, їздила до нього. Мов на крилах, летіла до Сергія, бо знала, що потрібна йому, а він з егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа іншій жінці про троянди його кохання, які ніколи не зів’януть. Цю чашу Леся випила до дна. Що може бути трагічніше: вмираючий знесилений чоловік і безнадійно любляча жінка все розуміють, але нічого не можуть змінити. Вони не вводили в оману ні себе, ні одне одного: Сергій знав, що Леся кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій жінці. Хвороба і смерть Сергія Мержинського вимучили Лесю і фізично, і морально. Крім того, усе її життя було боротьбою з власною хворобою.
Дякую, Іванко, за "Твої листи...", у такому форматі їх чую вперше...Без трепету в душі не можна слухати цей твір...Такий шедевр могло "народити" тільки безмежно закохане серце Лесі Українки...
Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу, І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні... Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу,— Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?" — чи я б тобі мовила: ні? Леся Українка Радість і смуток. Надія і повний відчай. Розлука і зустрічі. Будні і свята... А ще СОНЦЕ, що змінює світ у наших очах, відкриває безмежні багатства та красу людської душі...Ось що кохання ! Таким воно було у Лесі Українки. Саме тому, погоджуюсь із Вами, п. Ігорю, її інтимну лірику не можна читати без трепету в душі...
Кажуть, що справжній поет не повинен бути щасливим. Цей вислів можна віднести до долі Лесі Українки. Здається, вона народилася для щастя, адже Бог дав їй стільки талантів, але життєвий шлях виявився важким, тернистим, переповненим фізичного болю і душевних мук. Щастя Лесі в тому, що найрідніші люди завжди підтримували її, піклувалися про неї. Тридцять років вона боролася із невиліковною хворобою, і близькі люди, як могли, полегшували її страждання. Але жоден з них не міг захистити Лесю від неї самої, від її кохання. Вона любила без міри. Для письменників кохання – наче світло в кінці тунелю: без нього життя перетворюється на темряву, бруд та вічні пошуки себе. Тому творчість будь - якого поета чи прозаїка – це передусім історія його кохання, зрад, інтриг і пристрастей. Такі історії не схожі між собою, кожна має свою родзинку та особливе значення, і в тому, мабуть, головна принада любові. Так, справжнім, великим, спалюючим і знищуючим коханням Лесі Українки був Сергій Мержинський. У Лесі з Сергієм було дуже багато спільного в поглядах на життя. Він подарував поетесі кольорову репродукцію «Мадонни» Рафаеля, з якою вона ніколи не розлучалася. З Сергієм Леся піднімалася на Ай - Петрі, де побачила незвичайну квітку – гірський едельвейс. Її поетична душа назвала квітку «ломикаменем». Саме в Ялті розцвіло їхнє кохання. А за кілька років Мержинський уже помирав у далекому Мінську. Чотири рази за 1901 рік вона, перемагаючи власний біль, їздила до нього. Мов на крилах, летіла до Сергія, бо знала, що потрібна йому, а він з егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа іншій жінці про троянди його кохання, які ніколи не зів’януть. Цю чашу Леся випила до дна. Що може бути трагічніше: вмираючий знесилений чоловік і безнадійно любляча жінка все розуміють, але нічого не можуть змінити. Вони не вводили в оману ні себе, ні одне одного: Сергій знав, що Леся кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій жінці. Хвороба і смерть Сергія Мержинського вимучили Лесю і фізично, і морально. Крім того, усе її життя було боротьбою з власною хворобою.
ВідповістиВидалитиДякую, Іванко, за "Твої листи...", у такому форматі їх чую вперше...Без трепету в душі не можна слухати цей твір...Такий шедевр могло "народити" тільки безмежно закохане серце Лесі Українки...
ВідповістиВидалитиЧасто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
ВидалитиІ світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні...
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу,—
Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?" — чи я б тобі мовила: ні?
Леся Українка
Радість і смуток. Надія і повний відчай. Розлука і зустрічі. Будні і свята... А ще СОНЦЕ, що змінює світ у наших очах, відкриває безмежні багатства та красу людської душі...Ось що кохання ! Таким воно було у Лесі Українки. Саме тому, погоджуюсь із Вами, п. Ігорю, її інтимну лірику не можна читати без трепету в душі...