Якщо люди самі не вміють літати, то нехай навчать своїх
дітей. Літати високо, далеко, красиво. І настане час, коли діти розкриють крила
і... полетять. Нехай дорослі просто підуть за дітьми, щоб оберігати їх від
падіння. І тоді вийде, що вони теж летять...
Учити літати...
Учити мріяти...
Учити творити...
Це призначення педагога.
Притча про Вчителя
Довгі роки жив Учень у Вчителя, пізнаючи його мудрість. Крім
того, звичайно, він робив багато інших необхідних для них обох речей: збирав хмиз для вогнища, носив воду з
джерела, прибирав у печері, де вони вдвох жили, ходив на полювання. А коли до
Вчителя приходили люди за порадою,Учень уважно слухав, що той говорить.
Інколи Вчитель сам розпочинав розказувати різні історії про далекі краї, про
дивовижні звичаї чужинців, про мудреців,
що жили за морями... Але це бувало дуже рідко: хіба лише коли до них довго ніхто не
приходив і Вчителю ставало сумно -
хотілося побалакати, та не було з ким. Решту ж часу все їхнє спілкування
зводилося до вітань із початком нового дня та
побажань доброї ночі. Навіть у господарстві, якщо це слово підходить до
тих злиднів, в яких вони жили, Учень вже сам, без наказу Вчителя, знав, що
має робити.
Так вони жили разом довгі роки. Незважаючи на скупість
повчань Учителя та скромність їхнього столу,Учень за всі ці роки жодного разу
навіть не подумав про те, щоб його покинути. Та одного дня Вчитель захворів.
Погляд його затьмарився, він зліг. Часто шепотів щось, часом кричав чи то на
якійсь чужинській мові, чи то просто щось незрозуміле Учневі. Тим часом
люди, які продовжували приходити до нього за порадами, поверталися ні з чим.
Вчитель не міг їм допомогти, а Учень не міг давати поради
замість Вчителя. Та запаси їжі закінчувалися, а Вчитель все не одужував.
Одного ранку Учень зрозумів, якщо він сьогодні нічого не
заробить, то завтра їм нічого буде їсти. І, коли прийшли люди до Вчителя, він
не прогнав їх, а вислухав і порадив чинити так, як сам вважав за потрібне. Так
продовжувалося день за днем. Вчитель почав одужувати. Він вже не
марив. Потроху почав сидіти, потім
просив Учня виводити його на свіже повітря. Слухав, не втручався і не
поправляв повчання-настанови Учня. Одного
сонячного ранку вчитель зрозумів, що вже є цілком зоровим. Він сам, опираючись
лише на палицю-посох, вийшов з печери. На той час і Учень повернувся з лісу, де
збирав цілющі трави та ягоди.
- Доброго
дня, Вчителю! – привітався він, зрадівши, що Вчитель сам вийшов з печери.
- Гарний день сьогодні, дуже гарний, - відповів Вчитель.
- Чого
бажаєте, Вчителю ? – запитав Учень.
- А даси
слово, що виконаєш моє бажання? – посміхнувся в бороду старець.
- Звичайно!
Зроблю все, що забажаєте, Вчителю!
- Ти добре
подумав? – не вгавав старий.
- Так,
Вчителю!
- Моє
бажання просте, - врешті пояснив наставник. – Хочу, щоб Ти негайно покинув
мене, мою печеру, цю гору і ніколи сюди не повертався. Я дякую Тобі за все, що
Ти робив для мене всі ці роки, які ми разом прожили. За те, що не дав мені
померти і вилікував-виходив мене, коли я хворів. Але зараз я здоровий і бажаю,
щоб Ти залишив мене.
- За що,
Вчителю, ви мене проганяєте!? – тільки і спромігся запитати остовпілий Учень.
- Не питай
мене більше нічого, збирайся і йди своєю дорогою! – відповів Учитель.
Учневі нічого не залишалося, як виконати волю наставника.
Довгі роки блукав він дорогами світу, носячи з собою образу за невдячність
Вчителя.Коли вже Учень посивів-постарів... Одного гарного
ранку, проходячи повз дерево, побачив, як якась пташка
виштовхує пташеня з гнізда, змушуючи його вчитися самостійно літати. І цієї
миті Учень врешті зрозумів зміст останніх слів Вчителя: “... і йди своєю
дорогою”. “Яким же я був дурнем! ” – сказав він собі. “Скільки років я носив у
серці чорну образу замість вдячності мудрому вчителеві”. Він підвів голову,
подивився на синє безхмарне ранкове небо. І йому чомусь стало легко-легко на
душі, неначе з неї впав страшенний тягар.
“Йти своєю дорогою”, -
посміхнувся він в сиву бороду і пішов далі.
Кожен із нас іде нареченою йому дорогою. Цей шлях надзвичайно складний, але він наш.
