Є сонце в житті !

      22 лютого - 135 років із дня народження західноукраїнського письменника, літературного критика, педагога, перекладача

 Його прозова спадщина  мало відома сучасно­му українському читачеві. Водночас його твір «Поза межами болю», уперше виданий у Відні 1921 року німецькою мовою, приніс йому світове визнання. Він же своєю безкомпромісною життєвою позицією не вписувався в галицьке мистецьке оточення 1920—1930 років, не приставав до жодного з угруповань, як писав один із сучасних його шанувальників, зовсім «не вмів блудити словом», чим грішила тоді більшість. Осип Турянський зізнавався, що ніби спостерігав за виром життя, диким танком «людських пристрастей і душевного озвірін­ня», постійно відчував себе «чужим, самітним, сиротою між людьми». 

Народився Осип Турянський 22 лютого 1880 року в селі Оглядів  Радехівського району на Львівщині в багатодітній селянській родині. Лише через особливі здібності Осипа віддали до початкової школи в рідному селі. Надалі його підтримав учитель — і хлопець опинився у Львівській українській гімназії, після закінчення якої вступив на філософський факультет Віденського університету. Велична, архітектурно багата столиця тодішньої Австрійської імперії справила на юнака неабияке вражен­ня — у нього наче крила виросли. Тут  бере активну участь у сту­дентському гуртку української молоді, починає писати художні твори — опо­відання, нариси, статті.  Серйозн­о займається й наукою — захищає докторську дисертацію з теми «Голосний «е» в українській мові». Після закінчення навчання йому насилу вдалося влаштуватися викладачем мови й літератури в Перемишлянську українську гімназію. 

Восени 1914 року О. Турянського мобілізували до австрійської армії, одразу ж відправили на австро-сербський фронт. Він близько бачив пекло війни. Але найстрашніше було ще попереду — сербський полон. Узимку 1915 року разом із іншими 60-ма тисячами австрійських полонених вояків його відправлено етапом через Албанські гори. Це був жорстокий шлях смерті — від голоду й холоду гинули й самі сербські конвоїри. Лише 15 тисяч полонених вижили. Серед них і письменник, який ішов цим жахливим шляхом в групі з сімома іншими вояками. Очевидно, йому судилося вижити, щоб розповісти світові про той аморальний, антигуманний злочин. Це трапилось у дивовижний спосіб.

Сербські лікарі серед семи замерз­лих полонених несподівано помітили якісь слабенькі порухи. Людину повертали до життя, помістивши в холодну воду — такий кардинальний спосіб запропонував лікар-українець Василь Романишин. Так полоненого доктора філософії Осипа Турянського врятували від смерті. Однак пережите в зимових горах йому не даватиме спокою. 

У передмові до віденського видання повісті «Поза межами болю» О. Турянський зізнавався: «Тіні моїх товаришів являються мені у сні й наяву… Моя душа відривається від життя, як осінній по­жовкли­й листок від дерева, й лине далеко, далеко до моїх товаришів… І згадую незабутнього товариша Василя Романишина. Друже мій! І ти вже не живеш… Ні, я не можу, я не смію мовчати».

У 1918 році Австро-Угорська імперія розпалася, й письменник нарешті зміг виїхати до Відня. Тут якийсь час викладає в університеті порівняльне право та понад усе мріє повернутися на рідну землю. Там же, у Відні, 1921 року виходить друком його повість «Поза межами болю», яка одразу отримала досить широкий розголос: читачі пишуть йому зворушливі листи, викладачі розповідають про неї на лекціях, у пресі з’являється чимало схвальних відгуків.

До Галичини Осипові Турянському вдалос­я повернутися лише в 1923 році. У Рогатині бере участь в організації видавництва «Журавлі», де було надруковано кілька його творів. Працює у приватних українських та польських навчальних закладах Яворова, Дрогобича, Рогатина — директором, викладачем іноземних мов (французької, німецької, латини). В останні роки — у польській державній школі Львова.

Повернувшись у рідні краї уславленим автором повісті «Поза межами болю», письменник намагається працювати й далі, шукає нових способів виразити наболіле. Проте укладає лише невеличку книжечку «Бороть­ба за великість» (1926) із двох давніх гумористично-сатиричних опо­відань.

У цей час Осип Турянський активно займався й художнім перекладом, бо ж добре знав кілька іноземних мов. Наприклад, відомі його переклади угорського поета Шандора Петефі, які він друкував у журналі «Нові дні». Сам він також писав оригінальні поезії. Його перу належать і літературно-критичні статті, зокрема про «Слово о полку Ігоревім», яким він захоплювався.

Свої твори він іноді підписував псевдонімами Іван Думка або І. Думка.

1933 року вийшла друком вільна обробка різдвяної легенди «Як люди приймали Христа». Тоді ж  з’явився і роман «Син землі», на який автор покладав великі сподівання. Це був текст зовсім іншого стильового ґатунку, ніж повість «Поза межами болю». Однак у тодішню західноукраїнську прозу вписався органічно й вагомо, хоча його й не помітили сучасники.

 Помер він 28 березня 1933 року. Його скромно поховали на Личаківському цвинтарі у Львові.Невдовзі заросла стежка до його могил­и, а згодом сліди її загубилися, як і сліди цього митця в історії української літератури. Лише в 1968 році Степа­н Пінчук уперше після довгого забуття розповів про його незвичайне життя і творчість. 1987-го з ініціативи Романа Федоріва за допомогою молодих ентузіастів удалося розшукати й упорядкувати могилу Осипа Турянського. І нині залишається актуальною думка Р. Федоріва: «Ми винні перед ним. Час винен перед ним. Розгорнім сьогодні його повість, вчитаймося у неї, переймімся її болем, смутком і надією — і подивуймося, як ми жили стільки літ без цієї пекучої сповіді про «дорогу смерті», на якій лунав протест проти війни. Він вірив у нас. Він писав, що є у житті сонце!"

Шановні мої читачі, прочитавши повість, Ви також переконаєтесь, що все-таки "Є У ЖИТТІ СОНЦЕ!"