Листопад 1845 року видався мокрий, вітряний і холодний. Шевченкові ця погода дошкуляла дужче, ніж зазвичай, бо тоді він, працюючи в складі Археографічної комісії, змушений увесь час їздити по селах і містах та змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі.
Вранці поет виїхав із села В'юнище , у дорозі змок до нитки. Весь день його морозило, і надвечір він повернувся зовсім хворим. Довелося злягти в чужій хаті. Думи роєм носилися в голові, просилися на папір. Хворіючи, поет написав своє посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «Давидові псалми» і ще кілька ліричних творів.
Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, лікар Андрій Козачковський, який негайно ж перевіз Тараса Григоровича до себе у Переяслав. У хворого почалося запалення легенів. У той час мало хто видужував від цієї хвороби. Це знав і лікар, знав і поет. Після 20 грудня хворому погіршало, становище його було майже безнадійне. Кобзар лежав у чистій, теплій, затишній кімнаті, сумно дивився у стелю і думав про свою останню годину, про долю України, про майбутнє рідного народу. В уяві виринав Дніпро, лани широкополі і села, що нагадували поетові писанку. Було боляче, що залишилися невиспіваними його думи, що гарячу, чисту, нерозтрачену любов до рідного народу доведеться забирати з собою в домовину. Ось у таку годину Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле, щире слово, і на папері лягли рядки: " Як умру, то поховайте мене на могилі..."
Вірш написано на Різдво — 25 грудня 1845 року. Він не знав тоді, що ця поезія стане дуже популярною піснею, народним гімном, бойовим закликом до боротьби не тільки в його Україні, але й далеко за її межами. Не думав ні про славу, ні про почесті, ні про можливу кару за свої сміливі думки. Він тільки хотів сказати народові про те, що думав, що почував. То був його заповіт.
На щастя, міцний організм переміг хворобу, і через два тижні поет уже вирушив на Чернігівщину з тим же таки завданням Археографічної комісії.
«Заповіт» пішов у люди: його переписували , передавали з рук у руки, вивчали напам'ять.
А сьогодні хай слова Шевченкового "Заповіту" лунають гучним дзвоном, щоб почули всі оглухлі, випростувалися похилені, щоб знову воскресли тіні славних предків, щоб знову на нашій землі народжувалися, росли, змагались, творили та, зрештою, щоб жили...
Немає коментарів:
Дописати коментар