«…Учитайтеся в прості й хвилюючі слова пісень, віднайдіть золоті ключі мелодій — і… ви почуєте голоси творців, імена яких розгубила історія, і їхня поетична нива, ставши народною, квітує й сьогодні по нашій землі, — писав
М. Стельмах. — І тільки інколи, крізь тумани часу, окреслиться схожа на легенду постать творця». До них належить народна поетеса Маруся Чурай, яку називають дівчиною з легенди.
Ще з часів Богдана Хмельницького й донині співають її пісні. Марусі Чурай приписують авторство таких перлин: «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «В кінці греблі шумлять верби», «На городі верба рясна», «Грицю, Грицю, до роботи» та інші.
Життєпис Марусі Чурай складено за творами співачки та на основі переказів, легенд, усних спогадів сучасників. Маруся (Марина Гордіївна) Чурай народилася в Полтаві у сім’ї хороброго й чесного козака Гордія Чурая, якого стратили після поразки в битві під Кумейками 1687 р. проти гетьмана Потоцького. Дівчина мала чудовий голос і сама складала пісні.
Її палко покохав благородний і хоробрий козак війська Богдана Хмельницького Іван Іскра. Дівчина ж полюбила іншого - Григорія Бобренка. Його мати була проти одруження сина з Марусею, прагнула мати за невістку Галю Вишняк, племінницю полковника Мартина Пушкаря.
Під час національно-визвольної війни українського народу проти польської шляхти під проводом Б. Хмельницького у 1648 р. у складі Полтавського полку служили Іван Іскра та Грицько Бобренко. За переказами, Маруся чекала з війни Гриця, але він скорився волі матері й одружився з Галею. Ображена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, що таємно взяла у місцевої бабусі, але яке ненароком випив Гриць. Марусю засудили до смертної кари, проте перед стратою Іван Іскра привіз помилування від гетьмана. Невдовзі дівчина з туги померла, та залишилися в спадок нащадкам її безсмертні пісні — окраса українського народу.
Немає коментарів:
Дописати коментар