 |
| Чи вживати "по батькові"?
Інородне, невластиве українському етикету
звертання по батькові, бо принижує жінку-матір.
А в українців це не прийнято робити, якщо вже
називати батька, то треба не забувати й про матір, тобто казати, наприклад, "донька Романа та Анни".
М. Стельмахович, знавець української етнопедагогіки
Уже за радянської влади Юрій Яновський писав до Миколи Хвильового: "Дорогий товаришу Миколо(не вживаю отчества, бо воно в українців чуже й недоцільне.Воно повелося з часів Петра І, коли він почав дружити з гетьманами)". Остап Вишня іронічно пропонував для тих, хто має труднощі зі сприйняттям України, назву "Ой не ходи, Грицю, на вечорниці" перекласти : "Не ходили бы вы, Григорий Иванович, на танцевальные вечера". Але згодом за такі слова звинувачували у підриві "дружби народів". Тому тільки у вузькому колі українські інтелектуали саркастично посміювалися з настирливого вживання ініціалів.
З унезалежненням України це питання відновилося. Українознавці схиляються до думки, що така форма звертання під впливом російського мовлення набула поширення спочатку на Лівобережжі, а потім була розповсюджена на інших територіях. В Україні ж поширена традиція: називаючи людину, уникати слова, що означає ім'я по батькові. Наприклад, Василь Петренко, Марія Онищенко. Що ж до ділових паперів, то тут продовжують діяти радянсько-російські правила. Не змінюється ситуація й у розмовному мовленні, а , навпаки, вживаються форми тільки по батькові(поклич-но Петровича; як справи, Олексіївно?) Таке слововживання дивує іноземців.
Сьогодні в українському мовленні поновлюється звертання за моделями"пан(пані)+ім'я або прізвище"(пане Романе, пані Ковальчук, пане професоре). В усному мовленні інколи можна почути таке: шановна пані Світлано Сергіївно. Поєднувати ці моделі не прийнято.
Мовленнєві звички живучі, однак потрібно старатися удосконалювати своє мовлення та дотримуватись українського етикету.
|
Блог учителя української мови та літератури Великодідушицького ліцею Стрийської міської ради Стрийського району Львівської області Іванни Петришак
вівторок, 17 лютого 2015 р.
Мовленнєві звички
Підписатися на:
Дописати коментарі (Atom)
Погоджуюся з думкою Юрія Яновського (і не тільки Яновського), що по батькові в українців "чуже й недоцільне". Так, це і не по-нашому, і не по-європейськи. Багато хто, точніше більшість тих, хто цікавиться історією, не знає по батькові Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Самійла Величка, Івана Мазепи. Тому що вони себе так не називали у свій час. Так само не знаємо по батькові Адама Міцкевича, Джека Лондона, Марка Твена.
ВідповістиВидалитиІ всі майже в Україні знають по батькові Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка. Тотальне нав’язування чужого (москальського) почалося за Петра І, яке потім продовжила Катерина ІІ, знищивши Січ та закріпачивши всю Україну. А їхні нащадки: царі, більшовики і теперішні параноїки-азіати - ведуть тотальну боротьбу з усім УКРАЇНСЬКИМ.
Нам потрібно очищати свою мову й усне мовлення від того намулу. Багато залежить від нас самих. Не завжди ми задумуємось над цими проблемами. А багато хто просто не хоче задумуватись. Інколи навіть вчителі не хочуть знати й розуміти, що Ваня,Вася, Петя,Стьопа, Льова, Серьога – це не по-українськи. Що слідуючі учні, вірна відповідь, згідно наказу, номер по порядку,спілкуватися на українській, пишіть у чорновику - це також не правильно.
Дякую, Іванко, за те, що підбираєш матеріали на актуальні теми.
Пишеться про те, що болить. Звісно, нинішній низький рівень мовленнєвої культури в Україні - породження її колоніального становища. У 17 ст. мандрівники, які бували в Україні, дивувались, що тут усі, навіть жінки та сироти, вміють читати й писати. У тогочасній Росії ж більше половини членів боярської Думи були неписьменними.
ВидалитиКультура мовлення - це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших громадян, мовленнєвий примітивізм - тривожні симптоми нездоров'я народу. Тому плекати культуру мовлення - обов'язок, у першу чергу, учителя-філолога. Я ж стараюся боротися зі словоблудством школярів. І це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність!