У плині життя, особливо в складні моменти, коли настає потреба важливих рішень, необхідно завжди пам'ятати: доки людина живе, бореться, творить, довкола неї створюється якийсь стабільний світ. Для того, щоб жити далі, вона повинна цей світ "розірвати"і створити новий. Доки здатна це робити, доти справді людина жива й творча.
Такі прориви - а мова йде про зміни в освіті - завжди болісні й інколи драматичні. Та вони, без сумніву, потрібні. Адже прагнення наблизитись до Європи, демократизація та перебудова вимагають удосконалення змісту, форм та методів організації навчання й виховання учнів.Про це свідчать найновіші постанови й закони, затверджені МОН України, Концепції педагогічної освіти, підручники й посібники, методичні рекомендації, зміни в навчальних програмах, осучаснення процесу навчання ІТ-технологіями, впровадження ЗНО, 12-річна система, сертифікація вчителів. Здавалося б, від теорії до практики - лише один крок. І наша сила - в єднанні й досягненні злагоди, в розумінні своєї неповторності, у віднаходженні індивідуального шляху розвитку, яким ітимуть майбутні українці. У цьому контексті пригадуються слова В. Стуса: "Ступай - майбутньому назустріч, і хай хода твоя легка легкою буде". Звісно, ці рядки мали б бути дороговказом для всіх учасників навчально-виховного простору. Та чи насправді все так легко, просто, доступно?!
Так, переживаємо відповідальний історичний момент. Але як, зберігаючи твердість у принципових позиціях, не піддатися ейфорії ? Як знайти те раціональне зерно і не пасувати перед суперечливістю та неоднозначністю?
Оглядаюсь назад, запитую себе: а що ж дали мені ці роки? Чи тільки радість(бо, справді, спілкування з дітьми - це найбільше щастя!)? Не лише...Ще була повна втрата будь-яких ілюзій, купа марної, нікому не потрібної паперової праці. Плани....Звіти..., так зване методичне забезпечення....Кому ж все це необхідне? Дітям? Нам, учителям? Нікому. Тільки марнуємо дорогоцінний час і сили. Адже навчання і виховання, погодьтесь, від цього не залежать. Головне, що ти маєш у собі. І чи здатен це донести до дітей. Яким же було моє здивування, коли прочитала, що Міністр освіти позбавив зайвої звітності вчителів. А хіба це правда?! Усе це страшенно заважає сумлінно й чесно вчити дітей. То про яку свободу педагога йдеться? Можна ще довго дошукуватись негативу в нашій професії. На жаль, його вистачає. Та постать вчителя у цій схемі- справді героїчна! Як би його не повчали, як треба виконувати освітянську місію, він все ж має в собі стільки любові, стільки сонця в душі, що здатен щодня дарувати їх своїм учням. Бо ж тепла та щирої турботи чекати можуть деякі діти лише від нас, учителів.
У нашій професії дуже важливо визначити справжні цінності й пріоритети. Учитель, учні, керівництво мають з'ясувати, що в їхній співпраці є найсуттєвішим, а отже, найважливішим. Бо справжнє ні оцінками, ні високими категоріями, ні матеріальними заохоченнями не вимірюється. І в ніякі "числа" не вкладається. Справжнє просто Є. Не на папері. У пам'яті. У совісті. У дійсних думках, рішеннях, вчинках. Усе інше - химера...
Під кожним Вашим словом, пані Іванно, можу поставити свій підпис. Ми пройшли вже не одну реформу, модернізацію, переорієнтацію... А який результат? Хіба що втратили учня. Учня, який має мету в житті, який може мислити, хоче чогось досягти завдяки своєму розуму та знанням. Якщо ще до 2008 року у кожному класі було по 5-6 відмінників, то сьогодні стільки ж у цілій школі, і то здебільшого учні початкової школи. А ЗНО сьогодні турбує лише кількох випускників, а іншим байдуже - а, б, в чи г. Виникає питання - навіщо витрачати державні гроші? Невже їх мало витрачено за 11 років навчання? Напевно, не так уже багато, бо тепер будемо вчити 12 років та ще й возитимемо за 20 км, щоб забезпечити рівний доступ до якісної освіти.
ВідповістиВидалитиА вчитель сьогодні як той Недоладько, за яким постійно тягнеться шлейф недороблених справ, - суцільна Недоладія: вдома і на роботі. Бо хіба ж можна вчасно перевірити всі зошити, щоденники, скласти поурочні плани, індивідуальні дидактичні завдання, контрольні роботи, провести всі заплановані виховні заходи, дати всі настанови щодо охорони праці, заповнити всі журнали: класні, відвідування, харчування, охорони праці; взяти участь у шкільних, районних методичних об'єднаннях, підготувати учнів до олімпіад, залучити вихованців до різних конкурсів, висвітлити все на сайтах, блогах, шкільній газеті, провести консультації щодо написання науково-дослідних робіт, підготувати до ЗНО, провести роботу з обдарованими учнями, виконати усі чинні навчальні та виховні програми, провести індивідуальні бесіди з учнями та їхніми батьками, інформаційно-просвітницькі хвилинки, лінійки, оформити кабінети, стенди, написати протоколи засідань невідомо чого і для чого... Важко все згадати, а виконати? А діти, сім'я, здоров'я? На це часу, на жаль, не лишається. А ми ще й умудряємось жити! Жити, щоб любити дітей і віддавати себе дітям, бо ніхто, крім нас, цього не зробить. Тож тримаймося міцно, вчительська громадо!
Ви, пані Маріє, своїм коментарем суттєво доповнили мої враження, роздуми, невеличкі замальовки до тих проблем, що турбують усю вчительську громаду. Скільки б не було песимізму в цих рядках, та все ж правдою залишається те, що педагоги - "найзалежніші" люди. Адже ми постійно маємо коритися програмам, усіляким міністерським указам-наказам-рекомендаціям, а ще - єдиним методичним вимогам. Освітянська система - це перевернута піраміда. Сумно, що найнижчою ланкою її є учитель. Увесь цей апарат із незліченною армією чиновників - над ним. "Висить" над маленькою, проте ГЕРОЇЧНОЮ, постаттю вчителя, тисне на нього і повчає...повчає...Та незважаючи на це, ми ще якось умудряємось ВЧИТИ ТА ВИХОВУВАТИ .І усе робимо з чистою совістю, з великою любов'ю, бо перед нами - ЛЮДИНА!
ВидалитиЩиро дякую Вам, пані Маріє, за розмову, за те, що поділились своїми міркуваннями.