Дорогий читачу!
Висадився я десантом на оцьому сатиричному плацдармі. І маю
утримувати його доти... Поки не підійде молоде поповнення. Або ж сам Господь
Бог не покличе «у відставку». Плацдарм, як бачиш, особливий. На ньому точаться бої. Як
глобального, всесвітнього масштабу, так і локальні.
Тут іде війна.
За нашу молоду державу.
За нашу багатостраждальну землю.
За нашу понівечену віру.
За нашу солов’їну мову.
За наші окрадені душі.
За наші спустошені голови.
За наші поранені серця.
І де б Ти не був, якщо єси людиною, — проникнешся цими
болями.
Чума розбрату і ненависті ще бродить по світу. Чорні
сатанинські сили провокують на чвари і війни.Об’єднаймо ж свій розум проти дурості. Чинімо те, що будує,
а не те, що руйнує. Шукаймо те, що єднає, а не те, що роз’єднує.
На цьому плацдармі воюю супроти найстрашнішої хвороби віку —
байдужості.
«Не бійтеся друзів, — писав Бруно Ясенський. — Вони можуть вас зрадити. Не бійтесь ворогів. Вони можуть
вас вбити. Бійтесь байдужих. З їх мовчазної згоди творяться і зради, і
вбивства».
«З їх мовчазної згоди»...
Задумайся на хвилину, читачу.Чи не «мовчав» і Ти часом? Там, де треба було на весь світ
волати? Чи задля власного спокою не тікав у життєві кущики? Щоб нічого «не
бачити» і нічого «не чути»! Коли над іншими знущалися. Пригадай, читачу. Чи не проходив Ти мовчки, коли хтось
нівечив природу твоєї землі? Коли якийсь ворожий зайда чи свій же таки упир чинив наругу над святинями Твого народу? Над його історією?
Сполохані орли злітають у небо. Щоб у бойовому леті
опуститися помстою на голови тих, хто руйнує чи посягає на їхні гнізда.
Сполохані жаби стрибають у болото. Щоб тихо й спокійно пересидіти небезпеку. Задумайся, читачу. І зваж: хто Ти?..
Наш побут, добрий читачу, нас заїдає. Не тому, що ми «голі й босі». Великий наш предок Григорій
Сковорода ходив босий, опирався на ціпок, мав лляну торбину, світлу голову й відкриту душу. Нам до Сковороди, як куцому до зайця. Ми
маємо забиті дурницями голови, обскубані дурнями душі, обставлений мотлохом
побут. І самі в усьому цьому стаємо мотлохом. Ми «не маємо часу» одне одному посміхнутися. Сказати добре
слово. Зробити добру послугу. Скріпити віру у зневіреному. Підтримати слабшого. Ми «біжимо», «спішимо». Тому — мало грошей. Цьому — мало
слави. І ніхто не скаржиться, що йому мало розуму.
Сподіваюся, читачу, й на Твою добру підтримку. На твоє
правдиве слово. На Твою здорову реакцію. На Твоє розуміння...
Отже, будьмо наполегливими.
Будьмо терпеливими.
Будьмо розумними.
І взагалі БУДЬМО!
Завжди...(Є. Дудар)
Слова не тільки глибоко западають в душу, а будять у ній приспані мрії і сподівання - що все в наших руках , що ми можемо щось змінити, якщо почнем ці зміни із себе самого. Але що зробити, щоб цю статтю прочитали і ті, кому в першу чергу треба реально мінятись, і не просто прочитали, а зробили висновки - всіх грошей мати не будеш, триста років не житимеш, і в золотій труні тіло теж перетвориться в прах...
ВідповістиВидалитиБезперечно, світ, у якому ми живемо, - надзвичайно складний. Людей цікавить хіба що марка автомобіля, бренд одягу. І зовсім байдуже до твоєї душі. Здається, забуваємо про те, що все найкраще в житті безкоштовне. Друзі, сім'я, щастя, любов, посмішки. Гірко та прикро.Адже занепадають моральні цінності - руйнується нація! Цього допустити аж ніяк не можна!
ВидалитиБайдужість — це страшне лихо сьогодення. Байдужість вбиває душу людини, і вона (людина) втрачає можливість співчувати, бути доброю та милосердною.Погоджуюсь з думкою, що байдужість – це набагато страшніше лихо, ніж ненависть.
ВідповістиВидалитиНаш геній Шевченко - усі погодяться - і любив, і ненавидів. Любив свій народ, свою «Україну убогу», а ненавидів ворогів, які гнобили, принижували його народ. Якби він був байдужим, то малював би портрети царської родини, багатих поміщиків, мальовничі пейзажі, заробив би багато грошей, на березі Дніпра вибудував би хатину, посадив би «садок-райочок» і жив би довго-довго. Але він не став би ГЕНІЄМ, який порятував цілу націю своєю творчістю. І найбільше він не хотів «гнилою колодою по світу валятись», тобто бути байдужим. «Караюсь , мучуся, але не каюсь…», - писав поет, бо не збайдужів навіть тоді, коли втратив волю, коли не мав змоги бувати в Україні, коли втратив фізичне здоров’я.
Сьогодні,на превеликий жаль, байдужість стала мало не основним принципом, на якому базуються відносини дуже багатьох людей між собою…Байдужа людина – це цинік та егоїст, який дбає лише про себе, не може побудувати справжніх, щирих і дружніх відносин з кимось іншим, бо завжди буде бачити його лише через призму розрахунку і користолюбства, на чому буде базуватись навіть допомога ближньому. А хороші вчинки треба робити не з розрахунку, а за покликом душі.
Таких байдужих людей дуже багато. У самій Верховній Раді, мабуть, з чотири сотні. А чиновничків по всіх кабінетах, які дивляться на людину крізь призму їхніх кишень.
Не ненависть, а байдужість вирубує нещадно ліси, забруднює водойми та повітря, неправедно судить, обкрадає не тільки сучасників, а й майбутні покоління……….
Дякую, Іванко, за Твої статті та коментарі, які свідчать про те, що Ти не байдужа. Ці статті спонукають задуматись над проблемами, які турбують НЕБАЙДУЖИХ людей…..
Вдячна Вам, п.Ігорю, за те, що не залишаєтесь осторонь проблем, які турбують, як з'ясувалось, не тільки мене, але й підтримуєте розмову щодо інших мовних та літературних тем. Ваші дописи - ґрунтовні, завжди доречні та влучні. Надзвичайно приємно вести діалоги з мудрим та цікавим співрозмовником. Із насолодою читаю кожен Ваш коментар, бо понад усе залюблена у СЛОВО, РІДНЕ СЛОВО! Дякую!
Видалити