Соловецький в'язень

       "РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ": МИКОЛА ЗЕРОВ
                     (до 125-ліття з дня народження)                
                          Перекладач, учений, критик і поет,

                          Закоханий в Елладу і поетів Риму,

                          Плекав класичний ритм і срібнодзвонну риму.

                          Великий ерудит, природжений естет,

                          Прихильник строгих форм різьбив дзвінкий сонет.

                          Перекладав поетів світових перлини,

                          Нещадно розбивав противників доктрини,

                          І кожен рік міцнів його високий лет…

                          В часи сваволі дикої, пітьми і зла,

                          Коли засліплені безглуздий культ кували,

                          В неволі дальній, де німа холодна мла,

                                                                Миколи Зерова не стало.

                                                                                                          О. Теліга

   У цьому сонеті влучно описане життя Миколи Зерова, якого заслужено називають гордістю української літератури.Широченна ерудиція в античній, західноєвропейській, укра­їнській і російській літературах, ґрунтовні знання з історії, тонкі естетичні відчуття, глибокий аналіз і розуміння літературних явищ, строгий критичний розум, феноменальна пам’ять, вільне володіння стародавніми й новими мовами (близько 20), блиску­чий ораторський талант, тонко вигострене слово — ось багатю­щий арсенал, яким володів Микола Зеров, який допомагав йому виходити переможцем із різних літературних дискусій. У цьому була його нездоланна сила. У цьому було і його нещастя.

   Неокласична естетична позиція М. Зерова, як і його побратимів (М. Рильського, М. Драй-Хмари, О. Бургардта, П. Филиповича), полягала в необхідності засвоєння найвищих літератур­них здобутків людства як передумови справжнього розквіту мис­тецтв, розуміння значення уроків класики у зростанні художника слова. Така позиція у 20–30-ті роки ХХ ст. була актуальна, адже в той час українську літературу заполонили твори-агітки, твори-плакати на злобу дня. Письменник писав власну історію душі, протиставляючи її сірості, провінційності. Він уважав україн­ську словесність невід’ємною складовою європейської культури.

Як науковець і літературознавець, він турбувався й убо­лівав за майбутнє української культури. Брав активну участь у літературній дискусії 1925–1928 рр., ставши на бік М. Хви­льового та інших членів ВАПЛІТЕ. Виступав проти зведення штучної завіси між укра­їнською й західною культурами. Дбаючи про майбутнє україн­ського письменства, поет закликав звертатися до джерел, вивчати досвід минулих поколінь, здійснювати новітні пошуки в письменстві. Йому було чуже неуцтво й при­стосуванство в літературі, виступав за творче змагання. Уважається, що з цього все й почалося: неокласики, руйначі усталених традицій, формалісти, а значить — вороги народу. Звідси — неприязнь, підозра, неприйняття і, нарешті, репресії. Майже 10 років (до арешту) Микола Зеров жив у «підві­шеному» стані — зацькований і зневажений. Та вірив, що кривда відступить. Не відступила…

    На Соловках у нелюдських жахливих умовах письменник намагався хоч якось зберегти свій внутрішній світ — останнє, що в нього залишилося. Але безжальна тоталітарна машина не зали­шала йому шансів на життя.

   Микола Костянтинович Зеров, володіючи пам’яттю тисячо­літь, прагнув служити ідеалові гармонії в суспільстві. Але митець мусив трагічно загинути, бо жив у часи, коли такі особистості вважались небезпечними для суспільства.

  Його реабілітовано посмертно. Творча спадщина Миколи Зерова повноправно входить у фонд культурних цінностей укра­їнського народу, якому він і присвятив усе своє коротке життя.